Читати книгу - "Теплі полярні ночі, Юрій Тарнавський"

моря, але тато сказав, що тільки божевільні вирішили би плисти так далеко. Туди вони ніколи не дісталися б. Тато сказав, що, найпевніше, то був просто трюк, щоб усіх спантеличити. Їх, імовірно, незабаром підібрав човен.

Проте я знав, що обоє вони помилялися. Чоловіки просто хотіли забрати із собою в море шафу. Чому це було так важко зрозуміти?

9

Грабіна?

Я рідко її бачив, а надворі — так взагалі ніколи. Вона повсякчас хворіла й не виходила, завжди лишаючись в палаці.

Я бачив її, високу і дуже худу, в довгій чорній сукні або халаті. Вона повільно ходила, тримаючись за стіни й меблі, не звертаючи на мене уваги, наче не бачила, як я намагався проскочити в потрібне місце, але якось вона зупинилась і темним, як вона сама, голосом запитала мене, чи я не син поручника, маючи на увазі мого тата.

Я йшов іншою стороною коридору, а тут зупинився і, притиснувшись про всяк випадок до стіни, винувато відповів, наче зробив щось зле, що так і є. Але вона нічого не відповіла й пішла далі, а потім і я собі рушив тишком-нишком.

Діти сміялися?

Я не знаю, що то були за діти й чому вони були там, та й чи були там взагалі, і якщо вони все ж були, чому так багато, і чому вони бігали довкола і сміялися, і я — теж з ними. Але це відбувалося в отому темному коридорі, тож, імовірно, я сплутав відблиски світла на підлозі зі звуком сміху. А також, можливо, ми (якщо діти таки були) або я сам (якщо їх не було) не бігали чи бігав, а ходили чи ходив, зазираючи в кімнати, щоб побачити, де лежить її тіло.

Хай там як, якщо, скажімо, діти були, то ми ходили коридором і, проминаючи двері, зупинялися й відчиняли їх, заходили до кімнати й обдивлялися, а потім виходили, зачиняли і йшли далі.

І в одній з кімнат, гадаю, останній, ми її знайшли. Вона витяглася на столі, вкрита чорною атласною тканиною, сама вдягнена в чорне, носаки її черевиків з чорної лакованої шкіри визирали з-під краю сукні, руки схрещені на грудях і, як здавалося, зв’язані чотками. Її обличчя було жовте, як віск, щоки запали, ніс зіщулився, наче заклеєний, а величезні очі випиналися під повіками.

Ми всі заклякли, наче засоромлені через нашу поведінку раніше, а потім тихо, одне за одним, витиснулися з кімнати, наче дим, і насамкінець, здається, залишили двері відчиненими.

Тобі щось наснилося тієї ночі?

Тієї ночі мені наснилося, що всі ми — тато, мама, Нора, я, граб’я, його сестра Анна, Адек і Бодек — та інші, кого я не запам’ятав, сидять за великим, довгим обіднім столом з білою скатертиною і білими порцеляновими тарілками та столовим сріблом, накритим для обіду, а посеред столу витяглася грабіна, як воно насправді й було, але вдягнена в біле, із розсипаними навколо неї білими квітами — теж, як воно й було. Але тепер грабіна була неймовірно довга, значно довша, ніж насправді, завдовжки з увесь величезний стіл.

Граб’я сидить на чолі столу біля голови грабіни, Адек і Бодек — по інший бік, ліворуч від нього, нас четверо — навпроти, тато — поруч із граб’єю, ліворуч від мене, а мама — праворуч, біля Нори.

Усі їдять і розмовляють, столове срібло дзенькає об порцеляну, лунають людські голоси, але моя тарілка порожня. Тато це помічає і вирішує покласти мені їжі. Він лізе рукою серед квітів, щось там шукає, зрештою знаходить і намагається відірвати щось для мене, неначе частину чогось більшого. Йому, однак, важко це зробити, тож він витягає правицю, хапає нею ножа, сідає, лізе лівою рукою туди, де була права, і встромляє ніж у гору квітів біля грабіни. Тато знову силкується, викручує ножа туди-сюди і зрештою таки витягує щось, кладе мені на тарілку, сідає і продовжує розмову, ніби нічого й не відбувалося. Тато дав мені щось подібне на індичу гомілку. Я беру її в руки, кусаю і починаю жувати.

Я їм, і поглядаю на граб’ю, й бачу, що він тримає в руках дебелу кістку з великим шматом м’яса на ній, кусає її час від часу і жваво пережовує. Від вуха до вуха він вимастився в жирі, а на його обличчі сяє усмішка — здається, він вдоволений.

Та потім я бачу, що то не жир вимастив його обличчя, а кров: його лице геть червоне, і м’ясо, яке він гризе, не приготоване, а сире. Я позираю навколо й бачу, що так з усіма за столом: люди не користуються ножами й виделками, як до цього, а тримають шматки сирого м’яса і вгризаються в нього, пережовують те, що відірвали, і насолоджуються цією їжею. Адек і Бодек за столом навпроти мене роблять те саме, що й тато з мамою поруч зі мною, а за мамою — і Нора. Вона, здається, їсть із особливим запалом — жадібно вгризаючись у те, що тримає в руках, глибоко впинаючись у нього зубами, відриваючи те, у що вчепилася, і пережовує, ніби з полегшенням.

І тоді я розумію, що моє обличчя теж вимащене чимсь вологим, імовірно, кров’ю, а тримаю я не смажену індичу гомілку, а сиру, і м’ясо в роті теж сире. Воно холодне й волокнисте і має прісний смак гуми. Мене сповнює відраза, я хочу його виплюнути, але потім відчуваю, як тато штовхає мене в ліве плече, змушуючи проковтнути. Я знаю, що скорюся, тож ковтаю, що відкусив, але відразу вибльовую разом з усім вмістом шлунка. Мене охоплює огида, я прокидаюся з криком і сідаю в ліжку.

Мене неймовірно нудило, і згадавши смак сирого м’яса зі свого сну, я відригнув і обблював усе ліжко. Я плакав і волав на повен голос.

Яким був похорон?

Всю ніч дощило, день був холодний і сірий, усі йшли в пальтах, дехто (родичі граб’ї та інші люди, зокрема тато з мамою) мали чорні пов’язки на рукавах, а чоловіки тримали в руках капелюхи. Обличчя жінок під капелюшками затуляв чорний серпанок.

Попереду процесії йшов оркестр — усі музики були вдягнені в чорне і грали щось повільне й сумне на своїх духових інструментах, — за ними котився чорний рівний похоронний віз з чотирма стовпчиками з жолобками по боках, на стовпчиках тримався дах, укритий чорним оксамитом зі звислою сріблястою бахромою. Чорна труна, облямована сріблом, стояла посеред возу на невисокім підвищенні, вкритім чорним оксамитом.