Читати книгу - "Замирення"

з тим, що її стосувалось, а рухалося лише тому, що погляд переміщався з нею, утримуючи атоми, які її складали, у певній послідовності. І, попри все, ці звернені на неї очі здавалися їй знайомими.

— Директорка могла помилитися з біологом, але, може, ти і є відповіддю. — Він промовив це напівсаркастично, ніби майже не знав, що вона отримує.

— Я не відповідь, — озвалася вона. — Я питання.

Вона може бути і втіленим посланням, втіленим сигналом, навіть якщо досі не збагнула, яку історію має розповісти.

Вона думала і про те, що бачила дорогою до Нуль-зони, коли здавалося, що обабіч того місця там нічого немає, окрім страшних почорнілих руїн величезних міст і величезних кораблів на узбережжі, освітлених ревучими червоно-жовтогарячими вогнями, які тільки відкидали тіні, затуманюючи десь далеко істот, що повзали, скавучали й перестрибували через попіл. Як вона намагалася відсторонитись від незв’язних сповідей Керманича: він-бо шокував її тим, що казав, не знаючи, — аби вона не думала, буцімто він приховує якусь невідому їй таємницю. Візьми рушницю… Пожартуй зі мною… Я вбив її, це була моя провина… Гіпнотичні наклепи шепотом уповзали їй у вуха, щоб заглушити не тільки його слова, а й увесь цей жах довкруж.

Скелет перед ними був обібраний дочиста. Знебарвлені кістки гнили, кінчики ребер уже розм’якли й розмокли, здебільшого перетворилися на уламки, потонули в багні.

Нагорі лелеки досі творили зграї та вправлялись у леті, і цей складний синхронний аерокосмічний танець був найкрасивішим понад усе, що вигадала людська уява.

3. ДИРЕКТОРКА

У вихідні твій прихисток — «Зоряні стежки» Чиппера, де ти вже не директорка Південного Округу, а просто одна з клієнток бару. Заклад Чиппера — це неподалік від шосе, біля Блікерсвіля, за крок від бруківки. Люди Джима Лоурі, які з Центру, можуть знати це місце, можуть піддивитись і підслухати, але ти ніколи тут не зустрічала нікого з Південного Округу. Навіть Ґрейс Стівенсон, друга після тебе у вашій команді, не знає. Для маскування ти напинаєш футболку місцевої будівельної компанії або якогось благодійницького товариства — з випікання чилі, — старі джинси з того давнього часу, коли ти ще була гладухою, іноді не завадить і бейсболка з рекламкою твого улюбленого барбекю-кафе.

Ти йдеш туди пограти в боулінг, як колись дитиною навідувалася з татом, але зазвичай починаєш на самоті ганяти ключкою на вже підгнилому, але ще годящому полі для міні-гольфу — гра «Пригоди на сафарі». Леви біля дев’ятої лунки куняють, пластмаса, з якої вони зроблені, опливла та почервоніла на краях від колишньої біди. Величезний гіпопотам, який чигає на вісімнадцятій лунці, вишукані кісточки, він весь укритий плямами, унизу криваво-червоними, начебто виробники були одержимі бажанням зробити це чудовисько якомога реальнішим.

Потому ти потрапляєш усередину та граєш у кілька випадкових ігор, із будь-ким, кому треба четвертого партнера, під наполовину стертим Усесвітом, намальованим на стелі: от Земля, от Юпітер, а отам — пурпурова туманність з червоним центром, і все це вночі освітлюється модним лазерним шоу. Ти годишся на чотири-п’ять ігорних партій, навряд чи виграєш дві сотні. Коли все завершується, ти сідаєш у темному, затишному барі. Ховаєшся якомога далі, в куток, чимдалі від бридких смердючих черевиків, де акустику порушують хіба що верески, відлуння та удари куль у боулінґу. Усе тут надто близьке до Нуль-зони, але поки що ніхто цього не знає, і такі дані не понижуватимуть кількості клієнтури, назбираної в цьому місці за останні десятиліття.

Бар «Чиппер» приваблює в основному стійких постояльців, адже це справді діра, нора, де стелю оббито темною повстю — цю тканину мають осипати зірками. Але будь-який метал, прибитий там, більше нагадує нескінченну колекцію значків шерифа зі старих вестернів: бляха давно поіржавіла, і тепер усе стало непроглядно-чорним, поцяцькованим крихітними червонясто-брунатними морськими зірками. Знак у кутку рекламує кімнату відпочинку в «Зоряних стежках». Ця кімната має з півдесятка круглих дерев’яних столів та стільців з чорною штучною шкіряною оббивкою, з вигляду — нібито давно викраденою із сімейних ресторанів.

Більшість твоїх товаришів у барі з головою занурюються у спорт, чиї звуки линуть з мовчазного телевізора, де внизу на екрані — субтитри; старий зелений килим, який укриває стіни, і без того заглушує розмови. Відвідувачі тут нешкідливі, рідко галасливі, у тому числі Ріелтор, яка вважає, що на всьому знається, але компенсує цю ваду, уміючи розповідати хороші історії. Ще є срібнобородий сімдесятирічний чоловік, який майже завжди стоїть у далекому кутку бару, п’ючи світле пиво. Він ветеран якоїсь війни, здебільшого малослівний, але товариський.

Твій психологічний досвід тут недоречний, та тобі й не до смаку ним скористатися. Натомість ти скажеш будь-кому, хто спитає: ти водиш вантажівку, далекобійниця, наразі у відпустці, та потягуєш пляшку пива, аби скінчити цю розмову. Люди вважають, що така робота правдоподібна; можливо, твій високий зріст і статура переконують їх у цьому. Але здебільшого ти майже сама віриш у те, що працюєш, водиш вантажівку, і що всі ці люди, відай, твої друзі.

Ріелтор стверджує, що цей чоловік не ветеран, а просто «алкоголік, який шукає приязні», але ти можеш стверджувати, що вона сама не позбавлена приязні до нього. «Я просто ладен відмовитися» — улюблена фраза ветерана. Ще — «от пекло непроглядне». Інші завсідники: медсестри зі «швидкої допомоги», пара механіків, перукар, кілька адміністраторів та офіс-менеджерів. Ті, кого твій батько назвав би «людьми, яким ніколи не дозволено зазирати за лаштунки». Ти не турбуєшся про їхній аналіз, або як часто тут крутяться бармени, бо це не має значення. У Чиппера ти ніколи не бовкнеш нічого смаженого чи конфіденційного.

Але іноді ввечері, коли ти затримуєшся допізна, а натовп біля барної стійки розсмоктується, ти записуєш на серветці або на підставці для склянки нотатку-дві, які не можеш залишити осторонь, — додаткові питання головоломки, які тобі поставив Вітбі Ален, експерт з холістичного вивчення довкілля, який доповідає Майку Чіні, занадто веселому завідувачеві відділу науки. Ти ніколи не ставиш цих питань уголос, але це не спиняє Вітбі, в якого, здається, аж голова палає, і єдиний спосіб позбутися вогню — погасити його ж ідеями. «Що поза межею, коли ти всередині неї?» «Яка може бути межа, коли ти всередині?» «Яка межа, коли всередині хтось?» «Чому людина не може побачити іншу людину за межею?»

«Мої запити не кращі, ніж мої запитання, — якось зізнався Вітбі, — але якщо просто хочете перевірити, чи мають вони вагу, спитайте, що досліджують у науковому відділі Чіні».

Разючий документ підтримує ідеї Вітбі, світячись із-під глянсової пластини