Читати книгу - "Замирення"

167
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 80
Перейти на сторінку:
їх у каналах. Це світло змусило Жар-птаху відчути, ніби вона сама охоплюється полум’ям, оскільки не розрізняла своїх залишених слідів. Це світло сповнювало її спокоєм. Це світло досліджувало її та ставило безліч запитань щокроку, і вона не була певна, що Керманич це зрозуміє, а потім світло відступало, щоб дозволити тому, чого торкалося, окремо існувати.

Можливо, саме це світло заступало їм шлях, бо вони певною мірою відставали, спотикаючись, і доводилося намацувати палицею твердь, переконуватися, що це не зрадливе болото, посеред очерету, який утворює товсті грудки, і ці плавні іноді бували непрохідними. Одного разу арама,[3] плямисто-брунатна і майже невидима в очереті, підійшла до обох так близько, і, не подаючи голосу, здійнялася вгору, і ця поява налякала Жар-птаху навіть дужче, ніж Керманича.

Але нарешті вони наблизилися до тієї ганчірки, прив’язаної до очеретини, й побачили пожовклу маківку під і за нею: горбок застряг у твані та майже потонув.

— Що це таке, чорт забирай? — спитав Керманич.

— Труп, — відповіла вона. — Він не завдасть нам зла. — Бо Керманич знай надмірно реагував на те, що вона вважала не вартим уваги. Жіночно-вередливий або ж перестраждав через попередній свій досвід.

Але вона занадто добре знала, що це таке. Напівпотоплені рештки були останками моторошного черепа і вибіленої та закостенілої маски обличчя, яка без жодного виразу дивилася на них беззмістовними очницями, затягнута цвіллю та лишайником.

— Стогнуча істота, — мовила вона. — Стогнуча істота, яку ми завжди чули в мороці. — Ось що чигало на біолога в очеретяних заростях.

Плоть облізла, сповзала з кістяка, навічно зникала у грунті. Те, що залишилося, було скелетом, який виглядав незграбним, наче злиття велетенської свині, або однорічного бичка, та людського створіння, з огромом дрібніших ребер, причавлених більшими, неначе жасний канделябр з болісних уявлень, і гомілок, які закінчувалися шишкоподібними шматками, погризеними птицями, койотами і щурами.

— Минув якийсь час, — промовив Керманич.

— Так і є. — Надто довгий. Мороз пройшов по шкірі, примусивши Жар-птаху вдивлятися в обрій, обстежуючи, чи немає якогось нападу, от ніби цей скелет — пастка. Живий він був лише якихось вісімнадцять місяців тому, а тепер — гниє у розпаді, тліні, й хіба що ці лицьові кістки і маска черепа не дадуть вважати цю знахідку невпізнанною. Навіть якщо ця істота, ця трансформація психолога — те, що Керманич називає «останньою одинадцятою експедицією», — померла одразу після того, як біолог знайшла її ще живою… усе одно, неприродно швидке розкладання.

Щоправда, Керманич не підтримав розмови, хоча Жар-птаха й вирішила не ділитися передуманим. Він просто далі ходив навколо скелета, споглядаючи його.

— Так, це була людина, колись, — вимовив він, а потім знову повторив, коли вона не відгукнулась: — Можливо. Також це міг бути невдалий двійник.

Вона не думала, що сама є невдалим двійником, на відміну від цієї істоти. У неї була мета, нескута воля.

Можливо, копія й здатна перевершити оригінал, створити нову реальність, уникаючи колишніх помилок.

— Твоє минуле у мене в голові, — сказав він, пропонуючи, щойно вони покинули берег, обмін інформацією. — Я можу повернути його тобі. — Старий як світ повтор, наша пісня гарна, нова, починаймо її знову, — рефрен, не вартий його або її.

Її мовчання змусило його вирушити першим, і, хоча вона досі думала, що він може приховувати правду, його слова, в яких зіллялися поспіх і своєрідна жага, звучали для неї щиро. Іноді там проривався підтекст, той, який вона досить добре розуміла та вирішила проігнорувати. Вона легко розрізняла його відтоді, коли він навідувався до неї в її ув’язненні в Південному Окрузі.

Новина, що психологиня з дванадцятої експедиції раніше була директором Південного Округу, і вважала, що біолог — це її особливе звершення, її особлива надія, — змусили Жар-птаху розсміятися. Вона відчула раптову жалість до психологині, згадуючи їхні суперечки під час індуктивних опитувань. Хитромудра психологиня-директорка, яка намагалася подолати таку широчінь і глибочінь, як Нуль-зона, за допомогою чогось такого вузького й тупого, як біолог. Волове очко, яке так несподівано й стрімливо випурхнуло з ожини, з’явившись у полі зору, також начебто поділяло її думку.

Коли все так обернулося, вона визнала, що тепер усе вгадує — до тієї миті, коли Збирач став її обстежувати, або розкладати на атоми, або відтворювати, — Збирач, який мешкав у тунелі/вежі, — миті її створення, яка могла стати миттю смерті біолога. Вигляд Збирача і лице доглядача маяка, що проявилося крізь цей опис, палаючи крізь непевні міфи, змусило уздріти недовіру Керманича так ясно, нібито він був напівпрозорою глибоководною рибою. Він бачив уже стільки неймовірних речей, тож що тут додадуть ще кілька?

Він не ставив жодного нового питання: усе це питали біолог, топограф, антрополог чи психолог у дванадцятій експедиції — тим чи іншим чином.

Щось таке, що створювало незручний ефект роздвоєння, змушувало її подумки сперечатися саму з собою. Бо подеколи вона не погоджувалася з власними рішеннями — рішеннями біолога. Чому її інше «я» так занедбало слова на мурі? Наприклад. Чому вона не стала вимагати пояснень у психологині/директорки, щойно дізнавшись про гіпноз? Що було їй з того, коли вона полізла шукати Збирача? Дещо Жар-птаха могла б виправдати, але інші речі мучили її й не давали спокою, заганяючи у зачароване коло «якби-ж-то-знаття», і цим розлючували.

Чоловіка біологині вона цілком відкинула, без амбівалентності, тому що цей чоловік був змушений жити з відчуттям спустошеності, як завжди у великому місті. Біологиня була заміжня, але ж не Жар-птаха, звільнена од відповідальності за будь-кого. Вона справді не розуміла, чому та, її двійник, прийняла таке життя. Одне з непорозумінь між нею і Керманичем: довелося розтлумачити, що її потреба набути життєвого досвіду, щоб витіснити власні спогади, не поширюється на їхні стосунки, хоч би що він собі уявляв. Вона не могла просто вступити з ним у якісь фізичні стосунки, аби замінити нереальне на щось звичайне, механічне, бо в її спогадах не зникав образ чоловіка, який повернувся додому без пам’яті. Будь-який компроміс зашкодить їм бути поруч.

Стоячи перед скелетом Стогнучої Істоти, Керманич мовив:

— Тож і я можу скінчити, як оця? Чи якась моя версія?

— Усі ми кінчаємо саме так, Керманичу. Урешті-решт.

Але не зовсім так, бо в тих очницях, оголених гладеньких кістках, нарешті виникло відчуття сяйва, своєрідного життя — прагнення того, що відбилось у ній і чого не міг відчути Керманич. Нуль-зона дивилася на неї крізь ті мертві очі. Нуль-зона вивчала її зусібіч. Це змусило її почуватися контуром, створеним у зв’язку

1 ... 8 9 10 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замирення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Замирення"