Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

Мін Чжень скрутив батіг Одного шансу, відходячи від гори трупів циклопів і розминаючи шию.

І треба ж такому статись ― в ту ж мить із вершини муру просто йому під ноги із криками звалилась чиясь тушка!

Більше того, вона була жива і продовжувала кричати навіть тоді, коли поцілувала землю.

Мін Чжень округлив очі.

― Ти?!

Хуа Ян на силу підняв обличчя із землі, випльовуючи траву. Падіння з десятиметрового муру абсолютно точно убивало на смерть звичайну людину, та духові Вогню знадобилось декілька секунд, аби загоїти поверхневі рани і приступити до регенерації більш крупних внутрішніх і зовнішніх пошкоджень.

― А-а-а-а-а! Як боляче! ― заверещав Хуа Ян, хапаючись за коліно. А тоді, побачивши, що із нього стирчить гола кістка, а усе довкола вкрите кров’ю, застогнав ще пронизливіше. ― А-а-а! Кістка! Кістка! Я ЗЛАМАВ НОГУ!!!

Сказати, що Мін Чжень був в шоці ― нічого не сказати. Хуа Ян верещав, як мала дитина, щоразу, щойно розплющував очі і бачив гомілку, що вилізла крізь тканину коліна, блокуючи процес регенерації.

Закотивши очі, Мін Чжень за якусь мить схилився до нього і обхопив кістку обома руками, готуючись вправити на місце.

Від цього Хуа Ян запанікував ще більше:

― А-а-а! Ти що робиш?! Мені… мені треба в лікарню! А-а! ― і тут же округлив очі, побачивши, що верхівка його кістки уже в руках у Мін Чженя. ― Ти взяв її голими руками! Я ж заражусь і помру від сепсису!!!

Мін Чжень зиркнув на нього надзвичайно льодяним поглядом, сповненим неймовірною люттю, яку він уже просто насилу стримував. На його обличчі проступили вени, що свідчило про те, що його чаша терпіння от-от переповниться…

Хуа Ян миттю второпав, у чому справа, і тут же замовк, затискаючи собі рот власною долонею. Це стало не надто хорошою ідеєю, враховуючи, що після падіння в долоні залишився шматок трави і зараз він успішно запхав її собі в рот…

Проплювавшись вбік (виглядало це, до слова, надто ефектно), Хуа Ян витер руку об себе і знову затиснув рот. Його круглі оченята так і бігали туди-сюди від незнання того, що ж робитиме із його ногою Мін Чжень.

― Ти уже мертвий, ― наголосив Багряний провісник у морі каяття. ― Але потерпіти доведеться. Якщо не вправити кістку, ти не регенеруєш.

Хуа Ян, схоже, його взагалі не слухав.

― Як я взагалі ще у свідомості??? Я… мені так боляче, але я… але я взагалі не відчуваю того, що відчувають люди, коли ламають ногу… і… взагалі, я ж ніколи не ламав ногу… ― белькотав Хуа Ян. І тут же заверещав: ― А-А-А-А!.. ― Мін Чжень одним ривком вправив кістку і тканини почали загоюватись просто на очах. ― А… ― видихнув дух Вогню. ― Ой, ти знаєш, справді краще… ― нервово пробелькотав він і тут же нагнувся до коліна. ― Ого! Як же так… як же… ай! ― скрикнув він, торкнувшись рукою відкритої рани.

― Та ж почекай хоч трохи, ― відрубав Мін Чжень. ― Надприродна регенерація теж не всесильна.

Аж тоді Хуа Ян підвів погляд на «лікаря» і тут же округлив очі:

― Ти?! ― обличчя духа Вогню змінювало емоції зі швидкістю світла. Він раптово заусміхався і протягнув захопленим голосом: ― Багряний провісник у морі каяття!

Мін Чжень підвівся, піднімаючи голову догори і абсолютно не реагуючи на те, що до Хуа Яна лиш зараз доперло, хто саме вправив йому кістку. Він дивився на вершину муру так, наче сподівався там когось побачити. Через якусь хвилину із ним зрівнявся Хуа Ян (звісно, настільки, наскільки дозволяв його зріст), белькочучи:

― О, ти ба! Я вже стою на ногах! І… моя нога більше не зламана! Я шокований!

Багряний провісник різко повернув до нього голову. Його обличчя здавалось насупленим, але вже не таким відчуженим, як раніше.

― Що тут сталось? ― запитав він, піднімаючи голову догори.

Хуа Ян тут же взявся нервово виправдовуватись:

― А, це… та це я… я забрався на вершину муру і… я впав! ― вирячив очі дух Вогню. Та брехати він взагалі не вмів… інтонація підводила і виходило це ну дуже неправдоподібно.

― Впав? ― підняв брову демон.

― Ну… ха-ха-ах-аха, ― нервово розсміявся Хуа Ян, заплющуючи очі і хихикаючи досить підозріло. ― Захотілось мені політати… зрештою, я ж тепер не можу від цього померти, ха-ха-аха-ха…

― А-Ян, ― раптово обірвав його марні намагання наплести брехні Мін Чжень. ― Скажи мені, що справді тут сталося, ― голос його звучав наполягаюче, але зовсім не погрожуюче. Схоже, в ньому відчувалися нотки справжньої щирої стурбованості.

Хуа Ян розгубився:

― А-Ян? Відколи ти мене так звеш?.. ми ж не… і… ти ж взагалі не сказав мені свого справжнього імені!

― Мін Чжень, ― різко відрубав Багряний провісник, насуплено дивлячись на вершину муру знову. Там все ще нікого не спостерігалося.

― Чжень-ґе! ― широко всміхнувся Хуа Ян.