Читати книгу - "Заповіти"

вигляду проста дитина, нічого особливого, але, як нам розповідали, в Гілеаді вона була практично святою. Для нас вона теж стала культовою постаттю: щоразу, як у Канаді проходили протести проти Гілеаду, в них обов’язково виринало її фото та слогани на зразок «КРИХІТКА НІКОЛЬ — СИМВОЛ СВОБОДИ!» або «КРИХІТКА НІКОЛЬ ТОРУЄ ШЛЯХ!». «Наче немовля взагалі може торувати хоч щось», — думала собі я.

Я її не любила, бо якось мала писати про неї роботу. Отримала трійку, бо написала, що обидві сторони перекидаються нею, мов м’ячем, і для більшості було б найкраще просто її віддати. Вчителька сказала, що я бездушна і мушу навчитися поважати почуття й права інших людей, а я сказала, що в Гілеаді теж живуть люди, то чи не маємо ми поважати також і їхні права та почуття? Вона розлютилася, сказала, що мені час подорослішати, і, ясна річ, була права: я навмисно її бісила. Але я справді злилася через ту трійку.

Щоразу, як приходили Перлові Діви, Мелані брала в них брошурки й обіцяла виставити біля каси. Іноді вона навіть повертала їм старі — вони збирали залишки для місій в інших країнах.

— Для чого ти це робиш? — спитала я, коли мені було чотирнадцять і я не на жарт зацікавилася політикою. — Ніл каже, що ми атеїсти, а ти їх тільки заохочуєш.

У школі в нас було три модулі по Гілеаду. Це було жахливе, жахливе місце, де жінки не мали роботи, не могли водити авто і де Служниці мусили вагітніти, мов корови, тільки от умови життя у корів були кращі. Як люди можуть підтримувати Гілеад і при тому не бути чудовиськами? Особливо люди жіночої статі.

— Чому ти не скажеш їм, що вони погані?

— Немає сенсу з ними сперечатися, — відповіла Мелані. — Вони фанатички.

— Тоді я скажу.

Я тоді вважала, ніби знаю, що з людьми не так, особливо з дорослими. Думала, що можу їх виправити. Перлові Діви були старші за мене, не діти вже — як вони могли вірити у все це лайно?

— Ні, — різко сказала Мелані. — Тримайся подалі. Не хочу, щоб ти з ними говорила.

— Чому? Я можу пояснити…

— Вони намагаються обманом заманити дівчат твого віку із собою до Гілеаду. Кажуть, що Перлові Діви допомагають жінкам та дівчатам. Звертатимуться до твого ідеалізму.

— Я на таке ніколи не повелася б! — обурено мовила я. — Мій довбаний мозок іще працює!

Зазвичай я не лаялася в присутності Мелані й Ніла, але іноді слова самі вилітали з рота.

— Стеж за словами, — зауважила Мелані. — Вони створюють погане враження.

— Вибач. Але я не така.

— Авжеж, не така, — погодилася вона. — Та просто облиш їх. Якщо я братиму брошури, вони підуть.

— Хоч перли у них справжні?

— Підробка, — сказала Мелані. — У них усе підробне.

9

Попри все те, що вона для мене робила, Мелані мала чужий запах. Вона пахла як квіткове мило для гостей у будинку, де я хіба що гостювала. Тобто для мене вона не пахла матір’ю.

Коли я була менша, однією з моїх улюблених у шкільній бібліотеці була книжка про чоловіка, який жив зі зграєю вовків. Він не міг приймати ванну, бо запах зграї змився б і тоді вовки його прогнали б. Ми з Мелані радше потребували цього спільного запаху зграї, який маркував би нас як «нас», як спільноту. Але цього не було — обійматися нам не подобалось.

А ще Ніл із Мелані були мало схожі на батьків знайомих мені дітлахів. Були зі мною надто обережні, наче я могла розбитися. Ніби доглядали чужу призову кицьку: свою власну не вважаєш чимось особливим, поводишся з нею звичайно, а от чужа — то інша річ, бо, якщо ту кицьку загубиш, почуватимешся винним зовсім по-іншому.

Ще дещо: у дітей з моєї школи були фотографії, чимало фотографій. Батьки документували кожну хвилину їхнього життя. Деякі приносили на урок «Розкажи й покажи» навіть знімки власного народження. Мені це здавалося бридким: кров, величезні ноги і голівка між ними. Але вони мали й фотографії себе маленьких, сотні. І відригнути не могли без того, щоб якийсь дорослий не наставив камеру й не попросив повторити — наче вони проживали життя двічі: один раз по-справжньому і вдруге — для камери.

Зі мною було не так. Ніл мав круту колекцію старовинних камер, але робочих фотоапаратів у нашому домі не було. Мелані говорила, що мої ранні світлини згоріли в пожежі. Тільки ідіот у це повірив би, тож я повірила.

Тепер я розповім про дурню, яку я втнула, і про її наслідки. Я не пишаюся своєю поведінкою. Озираючись назад, я розумію, як безглуздо це було. Але тоді я цього не усвідомлювала.

За тиждень до мого дня народження мав відбутися марш протесту проти Гілеаду. Звідти провезли контрабандою й показали у новинах запис нової порції страт: жінок вішали за єресь, відступництво і за спроби вивезти з Гілеаду дітей, що за їхніми законами вважалося державною зрадою. Старші класи у нашій школі відпустили з уроків, щоби ми могли піти на протест у рамках курсу міжнародної соціальної обізнаності.

Ми зробили плакати: «НІ ТОРГІВЛІ З ГІЛЕАДОМ!», «СПРАВЕДЛИВОСТІ ДЛЯ ГІЛЕАДСЬКИХ ЖІНОК!», «КРИХІТКО НІКОЛЬ, ВЕДИ НАС!». Дехто малював зелені таблички «ГІЛЕАДЕ, КЛІМАТОЛОГІЯ НЕ БРЕШЕ!», «ГІЛЕАД ХОЧЕ, АБИ МИ СПЕКЛИСЯ!» із зображеннями лісових пожеж, мертвих птахів, риб та людей. Кілька вчителів та батьків-волонтерів мали піти з нами, аби вберегти від насильства. Я була в захваті — це мав бути мій перший марш протесту. А тоді Мелані з Нілом сказали, що мені туди не можна.

— Чому? — запитала я. — Усі йдуть!

— Категоричне ні, — відрізав Ніл.

— Ви ж завжди кажете, що ми маємо обстоювати свої принципи, — зауважила я.

— Це дещо інше. Дейзі, це небезпечно, — сказав Ніл.

— Життя взагалі небезпечне, ти сам так кажеш. Там буде чимало вчителів. І це частина шкільного проєкту. Якщо я не піду, то втрачу бали!

Це було не зовсім правдою, але Ніл та Мелані тішилися, коли я мала добрі оцінки.

— Може, відпустимо її, — запропонувала Мелані, — якщо з нею піде Ада?

— Я не немовля — мені не потрібна нянька, — огризнулася я.

— Ти що, мариш? — звернувся Ніл до Мелані. — Там буде повно преси! По всіх новинах показуватимуть!

Він смикав себе за рештки волосся — ознака хвилювання.

— У цьому-то й весь сенс! — сказала я. Я намалювала один з наших плакатів — великі червоні літери, чорний череп. «ГІЛЕАД = СМЕРТЬ СВІДОМОСТІ». — Це