Читати книгу - "Трунар, Crown Horror"

– Панно, не поспішайте. Упевнена, що незабаром містер Тейкер уладнає свої справи та поїде додому. Він гніватиметься, якщо доведеться вас шукати.

– Усього кілька хвилин, Мірандо,  більше я й не прошу.

Ігноруючи схвильований погляд служниці, дівчина зірвалася з місця та рушила знайомими коридорами. Вона легко перескакувала через сходинки й рухалася так швидко, наче летіла над підлогою. Нянька побігла за нею, як колись у дитинстві, коридор залило сонячне світло, наче надворі стояла погожа літня днина.

Проте щойно Адріана взялася за дверну ручку, то згадала, що гувернантка завжди зачиняла двері на замок.

– Мірандо, відчини двері.

– Даруйте, панно, це більше не ваша кімната, я не маю права…

– Мірандо! Це наказ.

– Мем, ваші родичі гніватимуться, якщо про це дізнаються. Будь ласка, погуляйте в іншому місці.

– Відчини двері негайно або я закричу на весь дім!

І нянька знала, що це не порожні погрози. Ще змалку Адріана завдавала їй багато проблем, здіймаючи галас із приводом та без. Служницю постійно за те сварили, читали нотації, казали, що вона не може нормально бавити дитину. Ніхто не вірив, що дівчинка робила це навмисно.

– Гаразд, я відчиню, – покірно відповіла її колишня гувернантка. Ключ повернувся в замковій шпарині й двері відчинилися.

Емоції юної леді тієї миті було неможливо відтворити. Ні вона, ні її колишня нянька не могли достеменно знати, що саме пані відчула. Персикові тони з кімнати зникли, перетворившись на мерзенні коричневі, покої заповнив запах, порівняно з яким ладан здавався парфумом – документів, чорнил для друку та нудних нотаріальних книжок. Журнали, списані банківськими рахунками, заполонили книжкові полиці, а вікно…

– Господи, що ж ви накоїли?! Затулити таку красу сірими фіранками, яке жахіття!

Адріана кинулася до них і впала навколішки. Її рука потяглася до шнурів, що відкривали фіранки, але так і не дотяглася – служниця підхопила юну леді та повела геть від кімнати. Зрозумівши, що відбувається, дівчина почала вириватися, та старенька міцно її тримала.

– Це була моя кімната. Що ви з нею зробили, навіщо? – Не могла вгамуватися юна леді. Перед очима усе пливло. Вони вийшли до коридору, а тоді в проході з’явилася пляма, того ж кольору, що й нові стіни.

– Тепер ця кімната належить мені, кузино, а ти повертайся до обійстя трунаря й там фарбуй, що тобі заманеться в той мерзенний персиковий колір.

– Яке право ти маєш… Мірандо, відпусти мене! – Неочікувано Адріана вкусила няню та накинулася на кузена. Той, не втрачаючи нагоди, вчепився в її зачіску, відкидаючи надокучливу родичку до стіни.

– Як ти смієш сюди соватися, мої батьки проживуть ще багато років!

Ускочивши, дівчина захотіла вліпити йому ляпаса, проте юнак хутко відреагував, упіймавши її руку, тоді Адріана з усієї сили вдарила його коліном.

– Нікчемна потворо, тебе справи нашої родини більше не обходять! – Заливаючись слиною від болю та люті кузен учепився в горло дівчини. Перелякана Міранда стовбичила в кутку, бо єдиний вихід був закритий цими двома.

– Одначе її проблеми обходять мене, бо я її родина!

Позаду кузена, неначе грім серед ясного неба, з’явився Леон. Він схопив мерзотника за комір, заштовхав до кімнати й похапцем зачинив двері.

– Панно Адріано, ходімо до карети. Батько скоро закінчить, не варто, аби він про це дізнався.

Він узяв її за руку, і вона рушила слідом. Це була зовсім не та напівпрозора леді, яка приречено йшла на роботу. Її очі палали ненавистю, образою, відчаєм. На шиї розквітали синці, проте вона й не збиралася скиглити від болю.

Але щойно вони зайшли в карету, як іскри полум’я перетворилися на пекучі сльози. Леон підозрював, що вона час від часу плаче, проте ніколи цього не бачив.

– Моя кімната, там були моє дитинство, спогади, усе там було… Вони так просто віддали її кузенові, цьому мерзенному нотаріусові.

– Заспокойтеся, леді Адріано, він ще отримає своє.

– Яким чином? Він – єдиний спадкоємець цього обійстя, до того ж найліпший юрист у місті.

– Та хай навіть клерк у Всевишнього на небесах, у труні вони всі мають однаковий вигляд. – Потік сліз зупинився, помітивши це, Леон посміхнувся. – До того ж нотаріуси, як мені практика підказує, живуть набагато менше від решти людей і навіть загнаних мулів. Постійно хтось намагається увігнати перо їм під ребра або задушити власними паперами. Навіщо бруднити руки, нащо платити бандитам? Вони самі зроблять справу задарма.

– А ти певен?

– Я знаю це з колиски, мачухо.

– Задушити власними паперами… – Уже посміхаючись, повторила вона. – Та він сам ними вдавиться, стільки там пилу та чорнил. Схоже, ти маєш рацію, це станеться дуже скоро, навіть раніше, ніж я… Полишу ваш дім.

Секунда тиші, а тоді обидвоє зареготали так, що карета затремтіла. Адріана та Леон одночасно приклали долоні до вуст одне одного, і від цього загиготіли ще дужче.

На щастя, коли Бенджамін повернувся ніхто вже не реготав. Кучер ударив батогом коней, аж раптом навздогін кареті, що вже рушила, вибіг кузен. Його піджак був залитий чорнилами, а в краватці заплуталося перо.