Читати книгу - "Трунар, Crown Horror"

– Нумо вертайся, відьмо, ти мені заплатиш за костюм, за мій змарнований час, за все заплатиш…

– Це ти мені платитимеш за місце на цвинтарі, – гукнула йому дівчина.

– Адріано! Тримай себе в руках. – пробуркотів чоловік.

– Перепрошую, містере Тейкер.

– Так йому й треба, – прошепотів Леон.

І на обличчі знову засяяла легка посмішка.

Того ж дня пасинок із мачухою вирішили, що їй необхідно розпочати навчання негайно. Урешті –  решт дівчина не вперше грала на публіку, та й ганьбити Леонову родину після того, що він для неї зробив, не хотілося.

– Отже, перше, що вам варто запам’ятати – не називайте мого батька містер Тейкер, сер, пан, або ще якимось офіційними звертаннями. Кажіть «мій чоловік» або звертайтеся на ім’я. Якщо хочете справити гарне враження на нашу родину, то ви не маєте демонструвати, що очікуєте на їхнє схвалення, натомість відкрито заявіть, що вже маєте його.

Друге – руки тримати на рівні живота разом. Не по швах, не врізнобіч, не на грудях. Коли вітаєте родичів, то нахиляєте голову, але не присідайте – на похороні ноги не згинають, на святах тим паче.

У родинні розмови ліпше не втручатися – ви ж не знаєте нічого ні про нашу роботу, ні  про традиції, та й затримуватися надовго тут не збираєтеся. Чемно відповідайте, що в темі ваш співрозмовник орієнтується ліпше та переходьте на повсякденні бесіди. Якщо запитають про причину укладання шлюбу, а вони це зроблять, бо нечасто хтось не з нашого роду звертає увагу на Тейкерів, то скажіть, що були зацікавлені в статках, нічого ганебного в цьому немає. Про власну родину особливо не розповідайте, усіляке можуть подумати.

І ще одне – прошу нікого не називати копачами, хробаками, некрофілами, могильними крадіями, упирями та іншими люб’язностями. Або Тейкери, або трунарі – це два синоніми, іншого не дозволено.

– Як скажеш, Леоне, сподіваюся, твої родичі перемкнуть увагу на когось іншого.

За три дні до свята Бенджамін запросив кравця, аби той пошив нове вбрання для всієї родини. Леон зголосився допомогти Адріані з вибором сукні, аби вона не порушувала традицій.

Вони тривалий час обговорювали, яким має бути одяг дружини Тейкера, господині балу, і Леону, знаючи характер своєї мачухи, довелося піти на компроміси.

– Я хочу рукави-ліхтарики, тільки з відкритими плечима, якщо пошиють із чорного оксамиту, то вони додадуть статусу цьому вбранню. Також нехай сукня відкриває шию, і верхня її частина має бути вкрита візерунками. Не знаю, чому їх так часто додають до гербів і гобеленів, але якщо додають, то й мені варто це зробити.

– А це не занадто відверте вбрання?

– Для родинного кола – ні. Чи ти волієш, аби я вбралася як черниця на похорон? Тоді дозволь мені вдягти буденну сукню, а кравця жени геть.

– Що ви, решта членів родини не мають плутати вас зі служницями!

– Та хто ж я твоєму батькові, як не служниця?

– Гаразд, домовилися, залишимо відкриті рукави, закриймо цю тему.

– Чудово! Спідниці того ж кольору, а над ними – сіра тканина.

– Воля ваша, проте більше жодних деталей.

– То я господиня балу, чи куховарка?

– Ви… не маєте привертати до себе зайвої уваги.

Адріана занесла руку над Леоном і спритно вхопила його власну.

– Хай тобі грець, умовив.

Шокованому кравцеві довелося розбити парі. Леон пішов звідти, найманий працівник, занотувавши все, теж збирався піти, проте господиня його затримала.

– Стривайте, маєте додати ще одну деталь, скажете, так було треба.

– Міледі, я не можу…

– Зможете. Ось, візьміть. – Зі скриньки вона дістала намисто з перлів – єдине, що мала зі старого життя. Одяг слуги викинули майже відразу, розплачуватися прикрасами їй доводилося не вперше. – Невеличка доплата за ваші старання.

– Як забажаєте, пані.

День балу наближався. Родичі почали прибувати з усіх куточків світу. Поки що вони зупинялися в заїжджих дворах. Лише з пліток та розмов відвідувачів цвинтаря дівчина дізнавалася, хто саме приїхав.

Одного ранку до їхнього обійстя завітала пухкенька пані в бузковій сукні та капелюшку подібного до того, що мав Леон, лише меншому та з пір’ям.

– Бенджаміне! Бенджаміне, мій любий небоже!

– Тітонько Амарі, як і завжди завчасно, – вигукнув він, на диво, радісним голосом. Адріана стояла за дверима та підглядала.

– І це при тому, що в мене повний вагон справ. Сьогодні ж бо сороковий день від смерті мого сорокового чоловіка.

– Ах, це був Міртел, або Флістен… Не пригадую.

– Та ні, не тридцять другий і тридцять третій, а сороковий. Ой, та не знаєш ти його, не забивай голову, у моєму мавзолеї всім місця вистачить.

Розцілувавши небожа, вона насамперед вирушила до кухні. Другий гість прибув із заходом сонця. Він мав скуйовджене руде волосся, був схожим на сажотруса і, здавалося, що комини чистив своєю зачіскою.