Читати книгу - "Велика маленька брехня"

на стінах не висіли картини підводного світу, і скульптур черепах у пісочницях теж не було.

— Школа дуже гарна, — сказала вона Маделін, коли вони разом із Селестою допомагали Маделін дострибати до місця, де б вона могла сісти, — Просто дивовижна!

— Я знаю. Минулого року батьки влаштували доброчинну вікторину, щоб зібрати гроші на ремонт шкільного двору, — сказала Маделін. — Блондинка-Боб знає, як збирати гроші. Темою вікторини були «мертві знаменитості». Було весело. Ти добре граєш у вікторини, Джейн?

— Я прекрасно граю у вікторини, — відповіла Джейн. — Вікторини і пазли — мій коник.

— Пазли? — запитала Маделін, вмощуючись на дерев’яній блакитній лавці, змонтованій навколо стовбура смокви, та випростовуючи ноги. — Нізащо! Хай краще мені в очі голки повстромляють.

Навколо них зібрався натовп інших батьків, і Маделін по черзі представила Джейн та Селесту мамам старших дітей, яких вона вже знала, кожній розповідаючи, як вона підвернула ногу, рятуючи життя молодим людям.

— Дуже схоже на Маделін, — сказала Джейн жінка на ім’я Керол — миловидна, у літній квітчастій сукні та великому солом’яному капелюсі. Здавалося, ніби ця жіночка зібралася до біленької, оббитої дошками церкви у «Маленькому будиночку у преріях». (Керол? Хіба не про неї розповідала Маделін, що вона маніячка прибирання? Чистьоха Керол.)

— Маделін просто обожнює сваритися, — сказала Керол. — Байдуже з ким. Наші діти разом грають у футбол, і минулого року вона посварилася з тим величезним татом. Усі чоловіки поховалися, а Маделін стояла ось так близько до нього, тицяла йому пальцем у груди — ось так, і ні на сантиметр не відступала. Дивно, що він взагалі її не вбив.

— О, ти про нього! Координатор групи до семи років. — Маделін вимовила слово «координатор» так, ніби хотіла сказати «серійний убивця». — До скону проклинатиму того чоловіка!

Тим часом Селеста трохи відійшла та розмовляла з кимось голосом, сповненим сумнівів, — Джейн уже зрозуміла, що така манера була дуже притаманна Селесті.

— Як ви кажете, звати вашого сина? — запитала Керол.

— Зіггі, — відповіла Джейн.

— Зіггі, — невпевнено повторила Керол. — Це якесь народне ім’я?

— Привіт! Я Рената! — просто перед Джейн з’явилася жінка із чіткою асиметричною стрижкою та темними карими очима за стильними окулярами у чорній оправі. Заскочила зненацька, ніби політик. Вона назвала своє ім’я з дивним притиском, так ніби Джейн чекала на неї.

— Привіт! А я Джейн. Як справи? — Джейн намагался говорити з ентузіазмом. Вона думала, а чи не директор школи ця жінка.

Прийшла гарно вдягнена блондинка, яку б Джейн могла віднести до когорти Блондинок-Боб, про яку розповідала Маделін, із помаранчевим конвертом у руках.

— Рената, — сказала вона, ігноруючи Джейн. — Ось той звіт про навчання, про який ми говорили під час вечері.

— Зачекай хвилинку, Харпер, — сказала Рената трохи роздратовано та знову повернулася до Джейн. — Рада зустрічі. Я мама Амабелли, а ще у мене є син Джейсон, він у другому класі. Амабелла, не Анабелла. Це французьке ім’я. І ми його не вигадали.

Харпер все ще зазирала Ренаті через плече та ввічливо кивала на кожне слово Ренати — як ті люди, що стоять позаду політиків на прес-конференціях.

— Я хотіла познайомити тебе з нянею Амабелли та Джексона, і вона також француженка. Який збіг! Quelle coincidence! Це Джульєтта. — Рената вказала на струнку дівчину з коротким рудим волоссям та дивним привабливим обличчям, на якому найперше впадав ув очі великий рот з пухкими губами. Вона виглядала як дуже гарна іншопланетянка.

— Рада зустрічі, — няня простягнула руку. У неї був сильний французький акцент. Схоже було, що їй страшенно нудно.

— І я рада, — відказала Джейн.

— Гадаю, няням дуже корисно знати одна одну, — Рената стояла між ними та аж світилася. — Така собі маленька група підтримки. Звідки ви?

— Ренато, вона не няня, — подала голос Маделін із своєї лавки, і голос її бринів од сміху.

— Ну то au pair, — нетерпляче відказала Рената.

— Ні, Ренато, почуй мене, Джейн — мама, — сказала Маделін. — Просто молода. Як ми колись були, пам’ятаєш?

Рената кинула на Джейн недобрий погляд, немов підозрюючи у цьому всьому якийсь жарт, та не встигла Джейн щось сказати (чомусь у неї було відчуття, що їй слід вибачитися), як хтось сказав: «Ідуть!» І всі батьки поспішили назустріч вродливій блондинці-вчительці, котра виглядала так, ніби пройшла кастинг на роль учительки початкових класів. Вона вивела з класу дітей.

Двоє світленьких хлопчиків вибігли першими і стрімголов гайнули до Селести.

— Ох, — застогнала Селеста, коли дві маленькі голови буцнули її у живіт.

— Мені подобалася ідея народити близнюків аж до того часу, поки я не познайомилася з маленькими Селестиними чортенятами, — сказала Маделін, коли вони з Джейн пили шампанське та апельсиновий сік, Селеста лише відсторонено посміхнулася, вочевидь, слова Маделін її не образили.

Хлоя вибігла з класу, тримаючись за руки з двома іншими дівчатками, котрі виглядали як принцеси. Джейн нетерпляче шукала очима Зіггі. Невже Хлоя його покинула?

А ось і він. Він вийшов з класу одним з останніх, але виглядав цілком задоволеним. Джейн жестом запитала його «Ну як? Все добре?» і Зіггі у відповідь підняв догори обидва великі пальці та усміхнувся.

Раптом зчинився якийсь переполох. Усі зупинилися, щоб роздивитися, що ж сталося.

Маленька кучерява дівчинка, яка останньою вийшла з класу, схлипувала та плакала. Вона піднімала плечі, немов ховаючи шию.

— Ох! — немов видихнули мами у дворі. Малеча була така гарненька і така нещасна.

Джейн побачила, як Рената побігла до дитини, а за нею — уже трохи повільніше — її дивакувата няня. Мама, няня та світловолоса вчителька нахилилися до дівчинки, щоб вислухати її.

— Мамо! — Зіггі підбіг до Джейн і вона його обняла. Здавалося, що минула вічність з того часу, як вона його залишила у школі, так ніби вони надовго розлучалися та були десь на далеких островах — нарізно. Джейн вдихнула запах волоссячка сина:

— Ну як там? Було весело?

Та не встиг він відповісти, як почувся голос учительки:

— Будь ласка, діти і батьки, прошу хвилинку уваги. У нас був чудовий ранок, але ми мусимо дещо обговорити. Це серйозно.

Ямочки на щоках учительки затремтіли, ніби вона хотіла сховати їх, прибрати до кращого часу.

Джейн випустила Зіггі з обіймів, і він став поруч.

— Що відбувається? — запитав хтось.

— Здається, щось трапилося з Амабеллою, — відповів хтось інший.

— Господи, зараз Рената вийде на шлях війни.

— Щойно хтось скривдив Анабеллу, вибачте, Амабеллу, і я прошу того, хто це зробив, вийти до мене та вибачитися перед нею. Ми ж не ображаємо друзів у школі, правда? — вчителька говорила правильним учительським голосом. — А якщо і станеться якась халепа, ми завжди вибачаємося, бо ж саме так роблять школярі.

Запанувала тиша.