Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Частина 6

Останній день у рідному місті видався сонячним, але в повітрі відчувалася легка меланхолія.

 

Емілія прокинулася раніше, ніж зазвичай. Сонце вже пробивалося крізь штори, але вона не поспішала вставати. Думки про від’їзд не давали спокою. Все, що було знайоме й рідне, залишалося тут, а попереду чекало щось нове й невідоме.

 

Вона повільно підвелася, поглянула на валізу біля дверей і зітхнула.

 

— Ну що, пригодо, — прошепотіла вона сама до себе, — я готова.

 

На кухні мама вже готувала сніданок. Запах свіжих млинців заповнив будинок, і це викликало в Емілії легкий смуток — хто знає, коли вона знову відчує цей запах.

 

— Добре, що ти прокинулася, — усміхнулася мама, ставлячи перед нею тарілку. — Потрібно поїсти перед дорогою.

 

Емілія сіла за стіл, але апетиту не було. Вона механічно поклала шматочок млинця в рот і задумалася.

 

— Тобі страшно? — запитала мама, сівши навпроти.

 

Емілія кивнула.

 

— Трохи. Але… я рада, що Тао буде поруч.

 

Мама усміхнулася, легенько стиснувши її руку.

 

— Це важливо — мати когось, на кого можна покластися. Я впевнена, що у вас усе вийде.

 

Після сніданку вона вирішила прогулятися містом. Воно здавалося якимось іншим — рідним і водночас уже далеким. Вона йшла знайомими вуличками, вдивляючись у кожен куточок, ніби хотіла запам’ятати їх назавжди.

 

Біля старого парку на неї вже чекав Тао. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився вдалину. Коли вона підійшла, він усміхнувся.

 

— Привіт.

 

— Привіт, — відповіла вона, підходячи ближче.

 

Вони мовчки пішли парком. Листя шаруділо під ногами, сонце гралося в гілках дерев, а на душі було дивне відчуття спокою й тривоги водночас.

 

— Не можу повірити, що ми справді їдемо, — нарешті промовила вона.

 

— Я теж, — тихо відповів Тао. — Але я радий, що ми їдемо разом.

 

Він узяв її за руку, і вона відчула, як тепло розливається по тілу.

 

— Я теж рада, — прошепотіла вона.

 

Пізніше того дня, коли вони стояли на вокзалі, прощаючись із рідними, серце стискалося від суму. Мама міцно обійняла її, не приховуючи сліз.

 

— Будь обережна, — сказала вона.

 

— Обіцяю, — відповіла Емілія, витираючи сльози.

 

Тао стояв поруч, трохи ніяковіючи, поки мама не обняла і його.

 

— Бережи мою доньку, добре?

 

— Обіцяю, — серйозно відповів він.

 

Коли оголосили посадку, вони в останній раз озирнулися на тих, хто залишався позаду. Потяг рушив, і знайомі краєвиди почали віддалятися.

 

Емілія притулилася до плеча Тао й заплющила очі.

 

— Як думаєш, що нас чекає попереду? — тихо запитала вона.

 

— Щось прекрасне, — відповів він, обіймаючи її за плечі.

 

Вона усміхнулася.

Попереду справді було щось нове — і вони були готові зустріти це разом.

Потяг м’яко зупинився на великій станції, а голос у динаміках оголосив прибуття.

 

Емілія повільно відкрила очі. Плече Тао, на якому вона задрімала, було теплим і надійним. Він легенько торкнувся її руки:

 

— Ми приїхали.

 

Вона підвелася, ще трохи сонна, й озирнулася навколо. Крізь велике вікно було видно метушню на платформі — люди поспішали, переносячи валізи, хтось зустрічав рідних, а над усім цим лунав спокійний жіночий голос, що оголошував рейси.

 

— Ого… — прошепотіла вона. — Ми справді в Японії.

 

Тао усміхнувся:

 

— Так. Ласкаво просимо.

 

Після того як вони вийшли з потяга й розібралися зі своїм багажем, їх зустрів координатор програми — привітний чоловік років сорока на ім’я Міямото-сан. Він говорив спокійно, але чітко, та Емілії довелося добряче напружитися, щоб зрозуміти хоча б половину.

 

— Ви будете жити в приймаючих сім’ях, — пояснював Міямото-сан, ведучи їх до виходу. — Це допоможе вам краще зануритися в культуру. А завтра у вас перший день у школі.

 

Школа. Від цієї думки у неї все перевернулося всередині. Знову нові люди, нове місце… Але коли Тао тихенько стиснув її руку, тривога відступила.

 

— Разом не так страшно, — прошепотів він.

 

Вона усміхнулася:

 

— Так.

 

Її приймаюча сім’я виявилася дуже милою — подружжя Ямада й їхня донька Айко, ровесниця Емілії. Айко говорила трохи англійською, тож вони швидко знайшли спільну мову.

 

— Завтра в школі буде особливий день, — розповіла Айко, коли вони сиділи за низеньким столом і пили чай. — Вас представлять у класі, і всі будуть дуже зацікавлені.

 

Емілія нервово всміхнулася:

 

— Сподіваюся, я не впаду в бруд обличчям.

 

Айко розсміялася:

 

— Не хвилюйся, ти впораєшся! І в тебе є Тао-кун. Він дуже милий, до речі. Ви пара?

 

Емілія почервоніла:

 

— Ми… просто друзі.

 

Айко хитро примружилася:

 

— Ага, звісно.

 

Наступного ранку школа зустріла її розлогими коридорами й запахом свіжої крейди. Учні перешіптувалися, коли вона проходила повз.

 

— Це новенька?

 

— Кажуть, вона з України…

 

Емілія опустила голову, намагаючись не звертати уваги, але серце шалено калатало.

 

— Гей, — почувся знайомий голос. Вона обернулася й побачила Тао. — Все добре?

 

— Просто… хвилююся.

 

— Я тут.

 

Це було найкращою підтримкою, яку вона могла собі уявити.

 

Коли вчитель представив їх класу, Тао впевнено кивнув, а вона зробила легкий уклін, як їх учили.

 

— Моє ім’я Емілія. Приємно познайомитися!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍