Читати книгу - "Доброчесність і Порок, Anael Crow"

            Можливо, сестрі Агаті слід було б здивуватися, але вона виявила істинно ангельський спокій, відповівши на це:

            – Господь завжди вивіряє  своїх чад, посилаючи випробування не тілу, а душі.

            – Золоті слова, сестро! – підхопив привид. – Але ж…, – і він змовницьки стишив голос: – Адже ви – наречена Його єдиного Сина. Певно, вам відомо, що про це говорять там, – чоловік багатозначно підняв майже прозорі брови, красномовно вказуючи на небеса. – Тільки не подумайте, що я не готовий терпіти. Я готовий. І буду, присягаюсь! Але дайте мені хоч малесенький натяк – скільки ще? Поставте себе на моє місце: хоч-не-хоч дійдете висновку, що життя зупинилося. Після смерті сподіваєшся на полегшення, а отримуєш майже те ж саме. І немає жодної можливості відмовитися чи уникнути… Ви мене розумієте, сестро? Місто не відпускає! Ми тут наче у пасці. І живі, і мертві – як мурахи під скляним ковпаком. А Він лише спостерігає. Спостерігає, і все!

            Пильно поглянувши в очі співрозмовника, Агата завмерла. Чи не сама вона втекла з Міста, як тільки з’явилася така нагода? Вона була згодною. Авжеж, вона була згодною. Але, натомість, розвела руками:

            – На жаль. Я нічим не можу допомогти. Господь не посвячує мене у свої плани. Та якщо вас це хоч трохи втішить, підозрюю, що день Страшного Суду уже названий Ним. Проте   точної дати, боюся,  ніхто не знає. Сама я впевнена лише в одному: усім нам без винятку дано увійти у Царство Небесне.

            – Так… так… Але коли? Коли?! – заволав привид і, опустивши парасольку, пішов, ридаючи, геть.

            Агата безпорадно дивилася йому в слід.

            Обране Місто пригнічувало. Варто було переступити межу, як невидимий тягар лягав на груди. Але чому? Чому всі тільки й мріяли втекти звідси, не відчуваючи в цьому позбавленому гріха місці радісного захоплення чистотою? Геть із Міста, де все  влаштовано з такою  глибокою вірою в людство та любов'ю до Творця? Наче то не Порок був ув'язнений у підземній тюрмі, а сама людська природа скніла тут, придушена і скута, не полишаючи надії вирватися на волю.

            Залишивши Місто, сестра Агата знайшла мету, а не свободу. Як і раніше, вона залишалася духовно прикутою до обов’язку служити Господу, жертвуючи всім заради нового суспільства. Саме тому вона стала Стражем Замкової гори і  збиралася присвятити цьому решту життя. Їй було лише вісімнадцять. І єдиною радістю, яку вона пізнала за такий короткий термін, була радість від того, що її жертва прийнята.

            Агата із захопленням читала в старих книгах про різноманітність світу, що існував до Новітньої  Ери, з усіма його недоліками, які різко контрастували з перевагами її звичного, вихолощеного світу, і дивувалася. Щиро дивувалася, що, маючи необмежені можливості, Господь відпустив їй так мало. Якоїсь миті її внутрішня природа зажадала більшого, і радість від нового призначення раптом померкла.

            Acedia. (Зневіра.) Восьмий смертний гріх. Якби Порок не був переможений на всій Землі, Агата вирішила б, що зневірилася.

            Думки про це час від часу навідували усіх, кого вона знала, але в стінах абатства про них зазвичай не згадували. Їх слід було позбуватися, як  підодежі, споганеної часовицею. Боротися, звертаючись за допомогою до святих покровителів у молитві. Але цього разу Агата вирішила випробувати інший спосіб – з головою поринути в  людський потік, що струменів  незнайомою вулицею.

            Просочуючись між твердих і нетвердих тіл, Агата знову думала про те, що змішується  з брудом. Щільне людське море вирувало і чаділо їдким заводським димом. Черниця раз у раз шепотіла  вибачення. Перехожі зніяковіло кивали, поступаючись їй дорогою, або просто проходили крізь. Авжеж вона заслуговувала на повагу. Адже це вона сиділа на золотому троні поряд із Ним! Тоді їй здавалося, що варто повернутися до Міста, і городяни розступатимуться перед нею так само, як це робили голографічні ангели. Ставши сестрою Ордена і Його нареченою, вона розраховувала на почесті, про які мріяла ще тоді, коли кидала тоскний погляд крізь вікно сиротинця на світ, який на неї не заслуговував.

            Суцільне розчарування. Її шлюб виявився символічним, а саме таїнство призначалося виключно для внутрішнього переживання. Посмакувавши його один раз, вона так і не надбала матеріальних доказів власної обраності.

            Декілька разів Агата зупинялася, питала дорогу і, діставши допомогу, йшла далі. Крізь шум дощу до неї долинали вітання і побажання хорошого дня. Черниця лагідно усміхалася у відповідь, поки вода струменіла по її молодому обличчю.

            Спіднє липло до шкіри. Захована під червоним капором обважніла коса раз у раз погрожувала гунути вниз, розкидаючи у всі боки гострі стріли шпильок.

            Але найбільше Агата побоювалася вузьких провулків, опасуючись остаточно заблукати. Вісім років, проведені в притулку, не гарантували знання величезного Міста, чиї внутрішні обриси постійно змінювалися. Старі будинки розбирали і на їхньому місці зводили нові, прирікаючи її на блукання.

            Діставшись до Площі святої Катерини, гостя вкотре витягла на світ Божий коротку записку і звірила адресу. Кілька мармурових фонтанів вистрілювали тонкими струменями  води у повітря, заграючи з дощем; насуплене  небо кидало несхвальні тіні на обличчя грайливих херувимів.

            Зустрівшись очима зі святою Катериною Олександрійською, спертою на тріснуте зубчасте колесо, Агата перехрестилася, і лише потім побачила за спиною статуї знайому огорожу.

            Хвіртка виявилася зачиненою. Смикнувши за телепень невеликого дзвону, сестра Агата щиро благала Господа, аби його голос не загубився в шумі дощу. Проте їй довелося дзвонити знову і знову, із кожним разом усе наполегливіше, перш ніж замок брязнув, і  ворітця довірливо відчинилися.

            – Хутчіше, хутчіше! – поквапила її жінка в синьому габіті. – Як говорив найсвятіший апостол Павло, Бог не перестає свідчити про себе, роблячи добро і посилаючи нам із неба дощі. Але, як на мене, вас уже достатньо окропили.