Читати книгу - "Примари Пустомитського болота"

не залишилось навіть телятка. Хлопці були в розпачі.

- Ну й влетить мені вдома. - відхекувався розчервонілий від безрезультатного бігу Миколка.

- І де їх тепер шукати? – мало не плакав Сашко.

- Якось у мене теж згедзались, так ми знайшли на лузі за болотом.  Треба йти до Пустомитського болота,  -  запропонував Василько.

- Ні, в останній раз ми знайшли корів на Лосьовому, - втрутився в розмову Мишко. Він щойно  підбіг, густа чорна чуприна хлопця була мокра  від невдалої погоні за телицями. Хлопці стали сперечатися, куди ж іти шукати пропажу, бо сліди худоби розділилися в лісі.

- Давайте і ми розділимося: ви з Сашком йдіть на Лосьове, а ми з Миколкою до Пустомитського болота, - звернувся Василько до Мишка.

- Ти, що здурів, на тому болоті самі пропащі місця, там такі трясовини.

- Але якщо корови туди забрели?.. Тре їх завернути, а то як влізуть в болото…

- Може й ти правий, ідіть до болота.

 Пастушки розділилися й вирушили на пошуки.  Пустомитське болото було далеченько. Треба  було минути ліс навпростець, густі чагарники, порослий осокою діл і тільки тоді впрешся в широке, водяне плесо безкрайого болота. Хлопці, якось раз ходили туди ловити в’юнів, та гнітючим і страшним видалося воно тоді й друзі  вернулися додому ні з чим. Злякав рибаків якийсь дивний гучний звук, схожий на кумкання здоровенної жаби. Мертве було те місце, зовсім не схоже на їхні болітця й копанки, де в’юнів і карасів аж кишіло. Ще жахала хлопців трясовина, про яку ходили страшні розповіді, де безслідно зникали люди й худоба. Погана слава ходила про те місце, батьки забороняли хлопцям сюди навіть наближатися, але що може зупинити допитливих хлопчаків, тим більше, що кляті корови вибрали цей маршрут.

Пробираючись через чагарі, юні пастушки йшли по ледь помітних слідах у напрямку страшного болота. Та чим ближче підходили хлопці до цього гнітючого місця, тим моторошніше ставало друзям.

 Миколка всеньку дорогу не замовкав, пригадуючи всі страшилки, які він пам’ятав про цю місцину.

- А ти чув, як Надійчина бабця розповідала про болотну відьму, що водиться в цих болотах? Отак бувало заблукає мандрівник, забреде на болото, а вона вже тут як тут, засвітить свій каганець і прямісінько в трясовину заманить.

- Перестань, ці побрехеньки розповідати і так по спині мурашки лазять. Ніяких відьом немає, а на болоті гази виходять і фосфором світять. Треба ж було цим коровам запертися в це погибле місце. Я б сам сюди нізащо не пішов. Та йди мерщій, а то як до сутінок корів не знайдемо знаєш, що нам буде?

- Твоя правда. Твій тато, хоч не б’ється, а мій ледь що – зразу за ремінь. - Миколка шморгнув носом, мабуть, в уяві хлопця  була зустріч із батьком, без згедзаних корів.

 Хлопці наближалися до великого, як безмежне море, чорного болота. Пастушки, по ледь помітній стежині, обходили гнітючі зарослі, косуючи з острахом на баговиння. Починало сутеніти.

- Може вернемося? Хлопці на Лосьовому вже, мабуть, знайшли тих дурних корів і женуть додому. - Почав нервувати Миколка. Йому вже давненько хотілося повернути із цього сумного місця, тим більше, що сонце своїм червоним диском вже  чіплялося за верхівки далекого лісу й  лаштувалося спати.

- Ми ж тут ніколи не пасли, то як могла худоба сюди забрести?

- Он бачиш слід на траві видніється. - Василько нагнувся над стежиною. – Корови сюди пішли. Але якщо за тим ліском не знайдемо, повернемося додому, бо до вечора не встигнемо.

 Вони вже минали одинокий гайок із верболозу, коли вдалині, попереду, помітили вогонь. Він горів, здавалося, просто посеред болота. Було враження, що полум’я  мандрує між купинами. Хлопців охопив  льодяний жах.

- Я ж казав від-д-дь-м-м-а, - прошепотів, цокаючи зубами Миколка.

- Може газ? - принишк і собі Василько. Він намагався бути спокійним, але настирливі холодні мурашки забігали у нього поза спиною, з шаленою швидкістю.

- Еге ж, газ! Дивись, і димок піднімається! А, що як тут собака велика водиться,  Баскервілі!? – видихнув Миколка і хлопці кинулися прожогом в осоку. Та, пробігши трохи по болоті, помітили, що втратили свою стежку, а вода уже сягала їм по пояс.

- Васильку, ми ж зі стежки зійшли. Вертаймося, а то води он скільки.

- Ідемо праворуч, тут десь була дорога.

 Але ні ліворуч, ні праворуч стежки не було. Кругом на водяній поверхні виднілася тільки осока. Стежина ніби запропастилася. Хлопцям стало лячно.

 - Треба брести до берега, а то в трясовину вліземо.

Мандрівники, брьохаючись у рясті й жабуринні, повернули на сухе. За декілька хвилин вони вибралися на твердинь і стали викручувати мокрі штани. Тут комарі взялися за свою справу,  дошкуляючи друзям. Тепер, трохи перевівши дух, хлопці стали їх помічати й по черзі ляскати себе по спинах. Сонце заховалося за лісом й на болоті розпочався жаб’ячий концерт.  Уже з берега друзі роздивилися, що вогонь горів не посеред води, як видалося спочатку, а на невеликому острівку, який  заходив у болотне плесо.

- Так, тепер і ми заблудилися, - констатував Василько, оглянувши місцевість.

Розділ 6. Професор

- Мало мені корів, так батько ще й відлупцює  за те, що поліз на це болото. - Миколка був не в гуморі.

- Думаєш мені весело. Давай не скигли! Знаєш, я читав, що людина лякається найбільше того, про що не знає, або чого не розуміє. От і нам треба  дізнатися, що там за вогонь?

 - А якщо якісь чортяки, чи відьми? Я не піду!

 - Знов ти за своє. Ти, як стара баба з хутора. Ніяких чортів немає!  Це все видумки щоб лякати малих дітей. От побачиш… - останні слова Василько вимовив якось невпевнено. У нього,  той бридкий холодок за спиною ще не пройшов.

 - Ну не чорти, так прибульці які-небудь, хто в цю пору, з нормальних людей, по болоті ходить? Я не піду.

 - Та ми здалеку подивимося. Треба ж дізнатися, що там до чого. - Василько рушив першим, Миколка плентався позаду, незадоволено щось бурмочучи. Хлопці боязко наближалися до чагарників, що перетинали їм шлях. На болоті швидко сутеніло, та видно було ще досить добре.  Вони пішли навпростець до острівця. Біля виходу на косу, з під ніг хлопчаків, випурхнула сполохана качка.  Нерви в друзів були настільки напружені, що вони дременули назад до