Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

зарадити в цій жахливій плутанині. Їй-бо, краще б самому вмерти.

Погляд Талії відображав побачене в путівнику про Каліфорнію, а також те, що там чудовий клімат і Косґроув іде стежкою додому вечеряти.

Мій погляд полягав у тому, що маємо не такий уже й затягнутий вузол, щоб не вдалося вибратися з лабіринту, і в багатьох інших мішаних метафорах, від яких усьому товариству ще дужче поплуталося в голові.

Косґроув Гарден наполягав, щоб узяти чотири примірники «Аристократії світу духів» і розпочати її обговорення. Дядечко відказав, що його нудить уже від самого вигляду цієї книжки. Талія запропонувала, щоб ми всі поїхали до Каліфорнії й там на місці залагодили справу.

Я роздав книжки — кожному по одній. Доктор заплющив очі й застогнав. Талія розгорнула «Аристократію» на останній сторінці й заходилася малювати чудові будиночки з верандами, в кожному з яких на порозі стоїть юна дружина. Молодий Гарден завзято гортав книжку, шукаючи двісті двадцять шосту сторінку.

— Будь ласка! — вигукнув він. — Ось фотографія з підписом «Косґроув Гарден напередодні відплиття, з невеликою родимкою над лівим оком». А на наступній сторінці написано таке: «Ця родимка завжди непокоїла Косґроува. Він вважав, що тіло має бути ідеальним і що ця вада природним чином сама розсмокчеться». Ба! У мене ж нема родимки!

Доктор Гарден згодився.

— Може, це вада негатива, — припустив він.

— Оце так сказонули! А якби на негативі не було видно моєї лівої ноги, то ви, мабуть, змусили б мене палко прагнути її аж до двадцять дев’ятого розділу й тоді приростили б цю ногу.

— Послухайте! — втрутився я. — Невже ми не знайдемо компромісу? Ніхто ж не знає, що ви сюди приїхали. Невже ми…

Юний Гарден люто глипнув на мене.

— Я ще й не починав. Ще й слова не сказав про те, що в Талії змінилися почуття до мене.

— Яке там «змінилися»! — заперечив доктор. — Я ж їй зовсім не приділяв уваги. Талія ненавидить мене. Вона…

Косґроув їдко реготнув.

— Самі собі лестите. Гадаєте, я ревную до ваших сивих бакенбардів? Кажу, що її почуття змінилися під впливом того, що тут про мене понаписувано.

Талія рішуче подалася вперед.

— Косґроуве, мої почуття до тебе ні на крихту не змінилися.

— Годі тобі, Таліє, — трохи сердито відповів Косґроув. — Хоч на дрібку, а таки мали б змінитися! Як тобі двісті двадцять третя сторінка? Чи змогла б ти кохати чоловіка, що ходить у самій розвіяній білизні? Ще й якогось розмитого, туманного?

— Косґроуве, мене це засмутило. Тобто засмутило б, якби я повірила в таке. Але ж я не повірила.

— Так-таки нічого не змінилося?

У голосі його було чутно розчарування.

— Нічогісінько, Косґроуве.

— Хай так, — з досадою мовив молодий Гарден. — В усякому разі я політичний труп. Тобто якби я взяв та й пішов у політику, то ніколи не став би президентом. Я ж навіть не демократичний дух, а тільки спіритичний сноб.

Сховавши обличчя в долонях, доктор Гарден прибрав позу глибокого смутку.

Я відчайдушно втрутився, та так гучно, що Косґроув хоч-не-хоч змовк і прислухався.

— Гарантую вам десять тисяч щороку[23], якщо виїдете звідси на десять років!

Талія заплескала в долоні, а її коханий, скоса дивлячись на неї, вперше хоч трохи зацікавився моїми словами.

— А що далі, по десяти роках?

— Ну, — обнадійливо сказав я, — доктор Гарден може… може…

— Та вже договоріть, — понуро озвався доктор. — Може й померти? Я на те сподіваюся.

— …тоді ви зможете повернутися вже під своїми справжніми іменами, — безжалісно повів я далі. — Крім того, ми зобов’яжемося не публікувати другого видання цієї книжки.

— Гм… А якщо він не помре за цих десять років? — недовірливо спитав Косґроув.

— Та помру я, — поспішно запевнив дядько. — Про це можеш не хвилюватися.

— А звідки вам знати?

— А звідки про це знає кожен? Така вже природа людини.

Небіж кисло подивився на нього.

— У нашій розмові жарти недоречні. Якщо ви укладете виразно сформульований договір про зобов’язання померти — без усіляких застережень, висловлених не прямо, а у формі натяку…

Доктор невесело кивнув.

— Можу й укласти. З тими грошима, що в мене залишилися, я за цей час таки помру з голоду.

— Це мене влаштовує. І, заради Бога, коли помиратимете, влаштуйте так, щоб вас поховали. Аби ви не лежали отут мертвим і не чекали, поки я повернуся й зроблю вашу роботу.

Видно було, що докторові стало гірко. Раптом Талія, яка досі сиділа мовчки, витягла шию.

— Чуєте? — зацікавившись, спитала вона.

Я теж почув щось схоже на приглушене бурмотіння, яке набирало гучності й змішувалося з тупотом безлічі ніг.

— Чую, — відповів я. — Дивно…

Наша розмова зненацька обірвалася. Надворі бурмотіння погучнішало до монотонного гомону, двері розчахнулися, і до кімнати забігла служниця з безтямними очима.

— Докторе Гарден! Докторе Гарден! — пронизливо скрикнула вона. — Там натовп, чи не мільйон душ, і всі вони йдуть дорогою до вашого будинку! Ось-ось доберуться до веранди!

Судячи з гучності голосів, уже добралися. Я зірвався на ноги.

— Сховайте вашого небожа! — крикнув я докторові Гардену.

Трясучи бородою, витріщивши водянисті очі, той кволо вхопив Косґроува за лікоть.

— Що там таке? — промимрив доктор.

— Не знаю. Негайно відведіть його на горище й засипте листям! Запхніть його за родинні реліквії!

На тому я вийшов, покинувши цю трійцю в розгубленості та паніці, пробіг через хол і вибіг передніми дверима на веранду. Зовсім не передчасно це зробив.

Тут було повно люду. Молодики в картатих костюмах і м’яких капелюхах, літні чоловіки в одежі з протертими манжетами і капелюхах-котелках товпились і штовхалися, кожен із цих людей кивав і гукав мені. Їхньою спільною ознакою були олівець у правій руці напоготові, а в лівій — розгорнутий в очікуванні записник, що зловісною порожнечею сторінок провіщав лихо.

Позаду них, на моріжку, юрмився ще більший натовп: м’ясники та пекарі з фартухами, товсті матрони зі схрещеними на грудях руками, худі матері з піднятими на руках брудними дітьми — високо, щоб було краще видно, крикливі хлопчики, брехливі собаки, страховидні дівчатка, що стрибали, репетували й плескали в долоньки. Тил цього натовпу оточили півкільцем селищні старигани — беззубі, каправі, з роззявленими ротами та сивими бородами, що діставали до ручок ціпків. А за півкільцем сідало жахливе криваво-червоне сонце, виграючи промінням на трьох сотнях згуртованих пліч.

Моя поява викликала галас, а тоді запала тиша — глибока, сповнена значимістю. Безмовність порушили голоси кільканадцяти озброєних блокнотами газетярів, які стояли переді мною:

— Я Дженкінз із газети «Толідо блейд»[24]!

— Я Гарлан із «Цинциннаті ньюс»!

— Мак-Ґрадер! «Дейтон таймс»!

— Корі! «Зейнсвіллл