Читати книгу - "День триффідів"

думала про них (якщо взагалі думала) приблизно так, як і мій батько.

У моїй пам’яті спливає картинка, як ми спантеличено роздивлялися цю рослину, коли їй ще було близько року. Вона являла собою майже точну копію дорослого триффіда, тільки удвічі меншу, і не мала назви, та й тоді ще ніхто не бачив дорослих особин. Мій батько нахилився над нею, уважно роздивляючись крізь окуляри в роговій оправі, торкався стебла пальцями, і злегка пирхав у свої рудуваті вуса, як завжди, коли замислювався. Він оглянув пряме стебло і дерев’янистий стовбур, з якого вона виросла. З інтересом, навіть можна сказати, з дуже пильною увагою, оглянув три маленькі, голі палички, що росли просто біля стебла. Розгладив між вказівним та великим пальцем короткі пагінці шкірястого листя, ніби його текстура могла йому щось сказати. Потім роздивився дивне, схоже на розтруб, утворення на верхівці стебла, все ще задумливо, але непереконливо пирхнувши у вуса. Я пам’ятаю, як він вперше підняв мене на руки, щоб я заглянув усередину цієї конічної чашки і побачив там щільно згорнутий завиток. Він нагадував нову гілочку папороті, що вилізає на два дюйми з липкої маси внизу чаші. Я не торкався її, але знав, що вона липка, бо всередині борсалися мухи та інші дрібні комахи.

Батько багато разів казав, що ця рослина якась дивна і він мусить дізнатися, що це таке. Утім, не думаю, що він зробив хоч одне зусилля в цьому напрямку або зміг бодай щось дізнатися в той час, якщо й намагався.

Тоді ця рослина була приблизно чотири фути заввишки. Мабуть, їх було багато навколо, вони росли спокійно та нешкідливо, і ніхто не звертав на них особливої уваги — принаймні так здавалося, бо якщо ними й захоплювалися біологи чи ботаніки, широкій публіці про цей інтерес ще нічого не було відомо. Тому один з триффідів і далі спокійно ріс у нашому садку, як і тисячі інших у забутих місцях по всьому світу.

Минуло ще трохи часу, перш ніж один з них витягнув своє коріння із землі й пішов.

Звичайно, про це неймовірне досягнення мали знати в Росії, де така інформація, без сумніву, належала до державної таємниці, але наскільки я можу бути впевнений, перша їхня поява у зовнішньому світі сталася в Індокитаї — а це означало, що люди й далі практично не звертали на них уваги. Індокитай був одним з тих регіонів, де можна було очікувати таких цікавих та малоймовірних історій і це часто траплялося. Редактори користалися цим прийомом тоді, коли новин бракувало і дотик до «таємничого Сходу» міг трішки пожвавити увагу до газети. Та все одно сам лише індокитайський зразок недовго був першим. За кілька тижнів повідомлення про ходячі рослини посипалися з Суматри, Борнео, Бельгійського Конґо, Колумбії, Бразилії та більшості місць у районі екватора.

Цього разу вони таки потрапили до друку. Але більшість таких історій були записані з чиїхось слів й передані з тою сумішшю завбачливої легковажності, що нею преса постійно прикривалася в таких питаннях, як морські змії, елементали, передача думок та інші аномальні явища. Це не дозволило нам зрозуміти, що ці розвинуті рослини як дві краплі води схожі на тихий, респектабельний бур’ян, що росте біля нашої купи сміття. І лише коли почали з’являтися фото, ми зрозуміли, що вони абсолютно ідентичні й різняться лише розмірами.

Журналісти не гаяли часу. Можливо, вони й наробили якихось хороших та цікавих кадрів, літаючи до віддалених місць, але серед монтажерів була теорія, що будь-який новинний сюжет (за винятком боксерського матчу) потрібно показувати на екрані не більше кількох секунд — інакше публіка занудьгує. Тому перше своє уявлення про відкриття, якому судилося вплинути на мою долю й на долю багатьох інших людей, я дістав з коротенького сюжету, втиснутого між конкурсом з хули в Гонолулу і першою леді на запуску лінкора (це не анахронізм; вони й досі їх будували; навіть адміралам треба було на щось жити). Мені дозволили побачити кілька триффідів, які рухалися на екрані під супровід слів, що мали б відповідати рівню більшості телеглядачів:

— А тепер, народе, подивіться-но, що наш оператор знайшов у Еквадорі. Овочі у відпустці! Таке можна побачити лише після вечірки, але в сонячному Еквадорі це бачать будь-коли — і жодного тобі похмілля! Рослини-монстри на марші! Слухайте, а ось що спало мені на думку! А що, якби правильно виховали нашу картоплю, щоб вона сама марширувала до горщика? Як би воно було, га, матусі?

Доки показували цей короткий ролик, я сидів зачарований. На екрані була наша таємнича рослина зі смітника, тільки сім або й більше футів заввишки. Я впізнав її безпомилково — і вона ходила!

Стовбур, який я тепер побачив вперше, був волохатий, з маленькими волосинками-корінцями. Він був би майже сферичним, якби не три виступи, що виходили з нижньої частини, звужуючись до конічної форми. Спираючись на них, основний тулуб піднімався над землею майже на фут.

Коли він «ішов», то нагадував людину на милицях. Дві з цих прямих «ніг» рухалися вперед, потім до них разом з тілом підтягувалася задня, і, коли вона майже досягала їх, дві передні «ноги» знову рухалися далі. На кожному «кроці» довге стебло коливалося туди-сюди: від цього видовища запросто могло знудити. Для прогресивного методу це було занадто напружено, незграбно і трохи нагадувало молодих слонів за грою. Здавалося, що якщо він довго рухатиметься в такий спосіб, то обдере все своє листя, якщо взагалі не зламає стебло. І все ж, який би це не мало вигляд збоку, він пересувався по землі приблизно з тією самою швидкістю, що й пересічний пішохід.

Це було все, що я встиг побачити перед сюжетом про запуск лінкора. Не багато, але цілком достатньо, щоб збудити в хлопчикові дух дослідника. Бо якщо оця штука в Еквадорі може виробляти такі трюки, то чому б це було не під силу тій, що росте у нас в саду. Звичайно, наша рослина набагато менша, але ж вигляд мала точнісінько такий самий…

Уже за десять хвилин після того, як я прийшов додому, я взявся ретельно розпушувати землю навколо триффіда, щоб спонукати його «ходити».

На жаль, ця самохідна нова рослина мала одну властивість, яку репортери або не побачили, або з якихось причин вирішили не розкривати. Хай там як, а жодного попередження в сюжеті не було. Я нахилився, обережно розчищаючи землю, щоб не пошкодити коріння рослини, як щось вдарило мене з такою жахливою силою, що я