Читати книгу - "Ім’я вітру"

ти. Я якось чув тебе в Імрі. Потім усі очі виплакав. Ніколи не чув нічого подібного — ні до цього, ні опісля. Ти мені серце розбив.

Репліки молодика ставали чимраз плутанішими, але обличчя залишалося серйозним.

— Я знав, що ти не можеш ним бути. Але думав, що це ти. Все одно. Але в кого ще таке волосся, як у тебе? — Він захитав головою, марно намагаючись її очистити. — Я бачив те місце в Імрі, де ти його вбив. Біля фонтана. Там уся бруківка протрощена. — Він насупився й зосередився на слові. — Потрощена. Кажуть, її ніхто не може полагодити.

Чоловік із пісочним волоссям знову замовк. Він примружився, щоб навести різкість, неначе дивуючись шинкаревій реакції.

Рудий усміхався на весь рот.

— Маєш на увазі, що я схожий на Квоута? Того Квоута? Я й сам завжди так думав. У мене в підсобці є гравюра з ним. Мій помічник мене через це дражнить. Чи не сказав би ти йому те, що зараз сказав мені?

Коут кинув у вогонь останнє поліно й підвівся. Але коли він відійшов від вогнища, у нього підігнулася одна нога, і він важко звалився на підлогу, перекинувши стілець.

Кілька подорожніх кинулися до нього, та шинкар уже був на ногах і махав руками, щоб люди посідали назад.

— Ні, ні. У мене все добре. Вибачте, якщо когось налякав. — Хоч він і всміхався, було очевидно, що він постраждав. Його обличчя напружилося від болю, а ще він навалився на стілець, щоб не впасти.

— Зловив стрілу в коліно дорогою через Елд три літа тому. Воно час від часу відмовляє. — Він скривився й журливо промовив: — Тому я й покинув гарне життя на дорогах, — потягнувшись униз, ніжно торкнувся свого коліна, яке дивно зігнулося.

Подав голос один з найманців.

— Я б на нього припарку поклав, бо ж розпухне — страх.

Коут торкнувся його ще раз і кивнув.

— Гадаю, ви мудро мислите, пане. — Він повернувся до чоловіка з пісочним волоссям, який стояв біля вогнища, злегка погойдуючись. — Не зробиш ласку, синку?

Чолов’яга тупо кивнув.

— Закриєш заслінку. — Коут показав на камін. — Басте, відведи-но мене нагору!

Хутко підбіг Баст і закинув Коутову руку собі на плечі. Вони пройшли крізь двері й піднялися сходами; увесь цей час Коут що два кроки спирався на нього.

— Стрілу в ногу? — стиха перепитав Баст. — Вам справді так ніяково, що ви трохи впали?

— Дякувати Богові, що ти такий само наївний, як і вони, — різко промовив Коут, щойно їх перестало бути видно. Пройшовши ще кілька сходинок, він почав лаятися під носа; коліно в нього явно було цілісіньке.

Бастові очі округлилися, а тоді примружилися.

Коут зупинився на вершині сходів і потер очі.

— Один з них знає, хто я. — Коут насупився. — Підозрює.

— Хто саме? — запитав Баст з острахом і гнівом водночас.

— У зеленій сорочці, з пісочним волоссям. Той, який був найближче до мене біля каміна. Дай йому щось таке, щоб він заснув. Він і без того вже пив. Якщо він раптом знепритомніє, ніхто нічого не запідозрить.

Баст ненадовго замислився.

— Нічна грива?

— Менка.

Баст підняв брову, але кивнув.

Коут випростався.

— Послухай тричі, Басте.

Баст кліпнув один раз і кивнув.

Коут говорив рішуче і ясно.

— Я був провідником із Ралієна з міською ліцензією. Був поранений під час успішної оборони валки. Стріла в правому коліні. Три роки тому. Влітку. Вдячний шалдійський купець дав мені грошей на шинок. Звати його Деолан. Ми їхали з Пурвіса. Згадуй про це мимохідь. Зрозуміло?

— Чую вас тричі, Реші, — офіційно відповів Баст.

— Іди.

Півгодини по тому Баст заніс до кімнати господаря миску та запевнив його, що внизу все добре. Коут кивнув і наказав не турбувати його до кінця ночі.

Баст зі збентеженим виразом обличчя зачинив за собою двері. Трохи постояв біля них, намагаючись зрозуміти, що він може вдіяти.

Важко сказати, що так сильно турбувало Баста. Коут неначе не зазнав жодних помітних змін. Хіба що, може, рухався трохи повільніше, а маленька іскорка, що запалала в його очах завдяки вечірній активності, уже потьмяніла. Власне кажучи, вона була ледь помітною. Власне кажучи, її, можливо, там і не було.

Коут сів перед вогнищем і машинально поїв, неначе просто знаходячи в собі місце для їжі. Проковтнувши останню порцію, він посидів, витріщившись невідомо на що, не пам’ятаючи, що він їв і яким це було на смак.

Тріснув вогонь; він кліпнув й оглянув кімнату. Опустив погляд на руки, які лежали в нього на колінах (одна долоня згорнулася в іншій). За мить він підняв і розправив їх, неначе зігріваючи біля вогню. Вони були граційні, з довгими тендітними пальцями. Він мляво спостерігав за ними, ніби чекаючи, що вони зроблять щось самі собою. Потім опустив їх на коліно, частково охопивши одну руку другою, та знову почав дивитися на вогонь. Він просидів там нерухомо, з невиразним обличчям, доки не лишилося нічого, крім сірого попелу та тьмяного світла від вугілля.

Він уже роздягався, щоб лягти, аж тут спалахнув вогонь. Червоне світло осявало ледь помітні лінії по всьому його тілу, на спині та на руках. Усі шрами були гладенькими й сріблястими, проходили ним, наче блискавиці, наче обриси тихих спогадів. Вогонь спалахнув і на якусь мить осяяв їх усі, як давні рани, так і нові. Усі шрами були гладенькими та сріблястими, крім одного.

Вогонь замерехтів і згас. Сон зустрів його в порожньому ліжку, наче кохана людина.

Мандрівники поїхали наступного дня на світанку. Їхні потреби задовольнив Баст, пояснивши, що в його господаря добряче розпухло коліно і він не був готовий долати сходи в таку ранню годину. Його зрозуміли всі, крім купецького сина з пісочним волоссям, який був надто п’яний, щоб узагалі щось добре зрозуміти. Охоронці всміхнулись один одному та закотили очі, тим часом як мідник виголосив імпровізовану проповідь на тему тверезості. Баст порекомендував кілька малоприємних засобів від похмілля.

Після того як вони поїхали, Баст подбав про шинок; це виявилося не надто важко, тому що клієнтів не було. Більшу частину часу він провів у спробах знайти собі якусь розвагу.

Десь після полудня Коут спустився сходами та побачив, як він чавить горіхи на шинквасі важкою книжкою в шкіряній палітурці.

— Доброго ранку, Реші.

— Доброго ранку, Басте, — відповів Коут. — Є якісь новини?

— Заходив оррісонівський хлопчина. Цікавився, чи треба нам баранини.

Коут кивнув так, наче здогадався, що почує цю новину.

— Скільки ти замовив?

Баст скривився.

— Я ненавиджу баранину,