Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

цю історію, яку я дещо схвильовано розповідав. Коли я завершив, я почекав, адже у Герти могли виникнути якісь запитання. Але жодних запитань не було. Вона все почула і все зрозуміла. Вона обрала цей момент, аби пояснити своє ставлення до минулого, чому вона вирішила мовчати і не пам’ятати:

— Я хочу, щоб ви знали: це неправда, що я все забула.

Ось що вона сказала, пильно вдивляючись мені в очі:

— Я просто дуже давно вирішила, що це період, який я не хочу пам’ятати. Я не забула. Я вирішила не пам’ятати.

133

Упродовж цих двох днів фотографії з її альбому та інші фотографії на моєму портативному комп’ютері змусили завісу пам’яті Герти трохи відхилитися.

Спершу здавалося, наче там повна темрява, тоді щось замерехтіло, блиснуло і заблимало. Герта пам’ятала деякі речі, але решта було поховано надто глибоко, щоб виринути на поверхню.

Я показав їй світлину з Лаурою, її тіткою, сестрою матері. Жодних спогадів. Тоді весільну фотографію Леона та Рити, світлину синагоги, де вони побралися. Ці зображення теж не справили жодного враження. Вона сказала, що не пам’ятає, хоча мала б бути присутньою на весіллі. Ім’я Рити нічого для неї не означало.

— Рита, — кажу я, — Регіна, — але жодного проблиску, жодної реакції.

— Ні, я не пам’ятаю.

Наче Рити ніколи не існувало. Герта не мала спогадів про народження моєї матері у липні 1938 року, за кілька місяців до того, як вона вирушила до Бріндізі. Вона знала, що в Леона народилася дитина, але більше нічого їй не було відомо.

Інші спогади повернулися до неї, але зовсім не відразу.

Обличчя Герти засвітилося, коли я показав їй фотографію Мальке.

— Моя бабуся, — сказала вона, — дуже, дуже добра жінка, хоч і не дуже висока.

Герта впізнала на фото будинок № 69 на Клостернойбургерштрассе, де вони мешкали.

Вона пригадала, яким було їхнє помешкання («три спальні і ще одна — для служниці, велика їдальня, де уся родина збиралася за столом»). Тема родинних обідів викликала ще один спогад, яким перед цим поділився зі мною її син: про те, що Герту змушували під час їжі підкладати по книжці під кожну руку, аби вона тримала їх рівно.

Я поклав перед Гертою фотографію цього будинку, зроблену кілька місяців тому, коли я був там з дочкою.

— Він не змінився, — сказала вона.

Жінка вказала на велике вікно на розі другого поверху.

— З цієї кімнати мама щоранку махала мені рукою, коли я вирушала до школи.

Крамниця її батька була на першому поверсі. Герта вказала на вікна, докладно описавши інтер'єр крамниці. Пляшки, келихи, запахи. Привітні покупці.

Тепер вона майже відкрилася, згадуючи літній відпочинок на австрійських озерах, катання на лижах у Бад-Аусзее («чудове»), поїздки до Бурґтеатру і Віденської державної опери («чарівних і захопливих»). Однак, коли я показав їй фото вулиці поблизу її дому, яка була прикрашена свастиками, вона сказала, що не пам’ятає такого. Складалося враження, що усе, що відбувалося після березня 1938 року, було стерто з пам’яті Герти. Вона була такого ж віку, як і Інґе Тротт, яка пам’ятала прихід німецького війська і захоплення влади нацистами. Герта нічого з того не пам’ятала.

Поринувши думками у минуле, з деякими моїми підказками, вона згадала місце під назвою Лемберг і мандрівку потягом в гості до родини Мальке. Назва Жолкєв здалася їй знайомою, але вона не могла пригадати, чи була там.

Ім’я Леон викликало найживіші зі спогадів про родину. Вона назвала його «любий дядько Леон», який був їй наче старшим братом, усього лиш на шістнадцять років старшим за неї. Він завжди був поруч, постійно десь поблизу.

— Він був таким милим, я любила його.

Герта зупинилася, здивувавшись тому, що сказала. Далі вона знову це повторила, в разі, якщо б я не почув.

— Я справді любила свого дядька.

Вони росли разом, пояснила Герта, жили в одному помешканні після повернення Мальке до Лемберга у 1919 році. Леон був там, коли вона народилася у 1920 році, такий собі віденський шістнадцятирічний школяр. Її мати Густа піклувалася про нього за відсутності Мальке.

У житті Герти Леон був поруч упродовж багатьох років. Коли Мальке повернулася з Лемберга, вона перебралася до іншої квартири у тому ж будинку, власниками якого були Густа і Макс (згодом я знайшов документи, які засвідчили, що цей будинок було продано місцевому нацисту за безцінь через кілька місяців після аншлюсу). Присутність Мальке наповнювала дитинство Герти відчуттям спокою і безпеки, особливо коли на релігійні свята збиралася уся родина. Наскільки Герта пам’ятала, в родині майже не було місця для релігії; вони рідко ходили до синагоги.

— Я гадаю, Леон дуже любив свою матір, — несподівано сказала Герта, хоч я і не питав. — Він був дуже уважним до неї, а вона до нього, адже Леон залишився єдиним її сином після смерті Еміля, який загинув на початку Першої світової війни. Батька поруч не було, — нагадала мені Герта.

Розглядаючи альбоми з фотографіями, на її обличчі з’являвся вираз ніжності щоразу, як вона натрапляла на світлини Леона.

Вона впізнала обличчя ще одного молодого чоловіка, який був на кількох фотографіях. Але ім'я пригадати не могла.

— Макс Купферман, — сказав я їй, — найкращий друг Леона.

— Так, звісно, — сказала Герта. — Я пам'ятаю його, він був другом мого дядька, вони завжди були разом. Леон завжди приходив до нас у товаристві свого друга Макса.

Це викликало у мене питання про подруг Леона. Герта твердо захитала головою, тоді посміхнулася теплою посмішкою. Її погляд теж був красномовним:

— Усі завжди казали Леонові: «Коли ж ти вже одружишся?» А він завжди відповідав, що не хоче одружуватися.

Я знову спитав про дівчат. Вона не пам'ятала, щоб у нього була дівчина.

— Він завжди був зі своїм другом Максом.

Це все, що сказала Герта, повторивши ще раз свої слова.

Дорон спитав, чи, на її думку, Леон міг бути геєм.

— Ми не знали про таке в ті часи, — відповіла Герта. Тон її голосу був рівним. Жінка не виглядала заскоченою чи здивованою. Вона не підтвердила цього; вона не заперечила цього.

134

Повернувшись до Лондона, я знову взявся переглядати Леонові папери, зібрав докупи усі, які міг знайти, фотографії, без якогось ладу. Я відклав на один бік усі зображення з Максом, поскладавши їх, наскільки це було можливо, у хронологічному порядку.

Першим був офіційний портрет, зроблений у віденській «Сентраль Ательє» у листопаді 1924 року. На звороті маленької квадратної світлини Макс написав коротку присвяту («Моєму другові Бухгольцу, на згадку»). Останнє