Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

фото Макса у Леоновому альбомі було зроблено через дванадцять років по тому, у травні 1936 року, двоє чоловіків лежать на трав’яному полі зі шкіряним м’ячем. Макс підписав його «Макі».

Леон (зліва) і «Макі», 1936 р.

Між 1924 і 1936 роками, протягом періоду в дванадцять років, у Леона збереглося кілька десятків фотографій його друга Макса. Здається, жодного року не минуло без фото, а часто було й по кілька світлин на рік.

Двоє чоловіків на прогулянці. Грають у футбол. На якійсь офіційній події. На пляжній забаві з дівчатами, руки переплетені. Стоять разом біля якогось автомобіля у сільській місцевості.

Впродовж дванадцяти років, з двадцятирічного віку і майже до самого одруження з Ритою, за кілька місяців до шлюбу, коли йому було тридцять три, ці фотографії свідчили про близькі дружні взаємини між ними. Чи вони були інтимними в якійсь іншій мірі — невідомо. Якщо подивитися на ці фото зараз, беручи до уваги спогади Герти, можна припустити певну інтимність. Леон казав, що ніколи не хотів одружуватися.

Максові вдалося втекти з Відня, хоча як і коли — мені не відомо. Він подався до Америки, до Нью-Йорка, тоді до Каліфорнії. Макс підтримував зв’язок з Леоном, і через багато років, коли моя мама була у Лос-Анджелесі, вона зустрілася з ним. Він одружився пізно, розповіла мені мама, дітей у нього не було. Як він виглядав? «Щирий, привітний, веселий», — сказала мама. «І яскравий», — вона посміхнулася хитрою посмішкою.

Я повернувся до єдиного листа від Макса, який знайшов серед паперів Леона. Його було написано у травні 1945 року, 9 числа, у день, коли Німеччина капітулювала перед Радянським Союзом. Це була відповідь на лист від Леона, який він надсилав з Парижа на місяць раніше.

Макс написав про втрату рідних, про відчуття від того, що живий, і висловив переосмислене почуття оптимізму. Ці слова передавали відчуття надії. Як і Леон, він тішився життю, радів наполовину повному келиху.

Останній надрукований рядок впав мені в око, як і тоді, коли я читав листа вперше, хоча тоді по-іншому, без контексту, ще до розмов з Гертою. Чи Макс спирався на спогади про Відень, коли набирав ці слова, коли запропонував «щирі поцілунки», перед тим як поставити знак питання?

«Чи будуть поцілунки у відповідь, — написав Макс, — чи вони лише для твоєї дружини?».

X

Вирок

135

Після Франка, який два дні виступав перед судом, аргументи на свій захист висловили решта підсудних, а тоді прокурори оголосили остаточні аргументи. Американці вирішили не залучати Лемкіна до своєї праці, але британці до Лаутерпахта, який працював з Шовкроссом, таки звернулися. З огляду на його «величезну допомогу» у підготовці вступної промови, Шовкросс попросив Лаутерпахта розробити кінцеві юридичні аргументи і застосувати їх до фактів: «Хай там що, але я щиро вдячний за ваші поради»{551}.

Лаутерпахтові було потрібно трохи часу, щоб оговтатися від першої поїздки до Нюрнберга на кілька місяців раніше. Він занурився у лекції і писання, працював над статтею, в якій йшлося труднощі, що виникають в процесі, напруження, яке виникає між «реалізмом» і «принципами». На думку Лаутерпахта, необхідні і «розумний реалізм»{552}, і прагматичний підхід, але у довгочасній перспективі набагато важливішим є дотримання «принципів», і воно має переважати. Він не звертався до ідей Лемкіна, втім, якби звернувся, то сказав би, що вони є помилковими і непрактичними.

Наприкінці зими 1946 року Лаутерпахт почувався втомленим і пригніченим. Рахиль хвилювалася за його здоров’я, психічний стан і безсоння, він почав надто перейматися незначними життєвими труднощами, як от витрати на членство у клубі «Атинеум» на вулиці Пел-Мел. Жахливі новини, які повідомила Інка про смерть його батьків і усієї родини, навіть без жодних подробиць лягли на нього важким тягарем. Рахиль сказала Елі, що посеред ночі його батько може «жахливо заволати уві сні»{553}, це його реакція на «почуті описи звірств».

Усе ж променем світла було те, що Інка залишилася живою. Лаутерпахт не шкодував часу та сил, аби переконати її переїхати до Англії, щоб бути з ними у Кембриджі. Він мав право привезти Інку до себе, пояснював він, як найближчий живий родич, але не міг привезти Мелманів, які дбали про неї в австрійському таборі для переміщених осіб. Лаутерпахт розумів, що Інка схилялася до того, щоб залишатися з Мелманами, з парою, яка запропонувала їй безпеку і стабільність після «жахливих страждань», які їй довелося пережити. «Ми багато знаємо про тебе, — писав він п’ятнадцятирічній дівчині, — тому що твій дідусь Арон дуже тебе любив і часто про тебе розповідав».{554} Він до певної міри хотів поважати її бажання. Їй самій вирішувати своє майбутнє, написав Лаутерпахт, однак їй слід перебратися до Англії, де умови життя будуть «більш прийнятними».

Щоб допомогти вийти з глухого кута, втрутилася Рахиль. «Я розумію твої побоювання і сумніви, — сказала вона Інці, — але Герш є твоїм найближчим родичем, братом твоєї мами. Я знала твою маму і дуже її любила, — написала Рахиль, — я гадаю, буде правильно, якщо ти переїдеш до нас як до свого рідного дому і до своєї сім’ї». Вона додала рядок, який, мабуть, вплинув на Інку: «Ти будеш нашою дитиною, нашою дочкою». Пізніше того року Інка вирушила до Англії, аби переїхати жити до них на Кранмер-роуд.

Під час листування з Інкою Лаутерпахт повернувся до Нюрнберга тепер вже озброєний інформацією про те, що його родину було знищено тими людьми, яких він переслідує у суді. Він вирушив у дорогу 29 травня, аби обговорити з Максвеллом Файфом і британською групою юристів підготовку кінцевих аргументів обвинувачення. Вони мають бути представлені перед трибуналом за кілька тижнів, наприкінці липня, тож Шовкросс запропонував розподіл праці: британські юристи у Нюрнебергу візьмуться за факти щодо окремих підсудних, а Лаутерпахт звернеться до «правової та історичної частини справи». Його завданням буде переконати суддів у тому, що немає перешкод для того, щоб визнати підсудних винними у злочинах проти людяності та усіх інших злочинах. «Ваша частина буде головною у завершальній промові»{555}, — пояснив Шовкросс.