Читати книгу - "Пісня Соломона"

яке він оплакує. Письменниця керується саме пошаною, визнанням того, що мова ніколи не зможе встигати за життям. Та й не повинна. Мова ніколи не зможе описати рабство, геноцид, війну. І не варто їй тужити за зухвальством бути здатною так робити. Її сила, її щастя — це досягати несказанного.

Чи то пишна вона, чи убога, чи то риє, підриває, відмовляється виправдувати, гучно висміює чи плаче, не прописана буквами, без дібраного слова, дібраної тиші, — невблаганна мова здіймається, щоб дійти до знання, а не знищити його. Хто ж не знає літератури — забороненої, бо допитливої, спаплюженої, бо критичної, знищеної, бо іншої? А скількох уразила думка про самоскалічену мову?

Робота над словом велична, — думає письменниця, — бо породжує, дає значення, що забезпечує нашу відмінність як людей, і в такий спосіб наше життя не схоже на жодне інше.

Ми вмираємо. У цьому, мабуть, полягає сенс життя. Але ми творимо мову. У цьому, мабуть, полягає міра нашого життя.

«Була собі колись...» Гості поставили бабусі запитання. Хто ж вони, ці діти? Що вони взяли з цієї несподіваної зустрічі? Що почули в цих останніх словах: «Пташка у ваших руках»? Вирок, що вказує на можливість? Вирок, що ставить засув? Напевно, діти почули ось що: «Не моя це справа. Я стара темношкіра сліпа жінка. Тепер уся моя мудрість — в усвідомленні того, що не можу вам допомогти. Майбуття мови — ваше».

Там вони стоять. Ану ж нічого не мають у руках? Ану ж ці відвідини — лише засіб хитрощами, обманом домогтися, щоб до цих дітей зверталися, щоб їх сприймали всерйоз, а не так, як було досі? А якщо це нагода втрутитись, вторгнутись у світ дорослих, міазми нотацій якого про них, для них, але аж ніяк не до них? На карту поставлено нагальні питання, у тому числі й оте висловлене: «Жива чи мертва пташка, яку тримаємо?» Напевно, питання означає: «Чи може хтось сказати нам, що таке життя? Що таке смерть?» Ніяких вивертів, ніякої дурости. Пряме питання, варте уваги мудреця. Старого мудреця. А якщо старий мудрець, що прожив життя й дивився у вічі смерти, не може описати ні життя, ні смерти, то хто ж тоді зможе?

Одначе вона не описує. Береже свою таємницю, плекає самоповагу, пильнує своїх афористичних висловів, мистецтва без зобов’язань. Тримається на відстані, відходить ще далі й відступає в дивовижу самотности, у химерний привілейований світ.

Ані слова не зронено після того, як вона оголосила про відступ. Глибока ця тиша, глибша, ніж осягальне значення останніх мовлених слів. Від цієї тиші проймає дрож, і розсерджені діти порушують її мовою, придуманою тут же, на місці.

«Невже нема промови, — питають вони, — немає слів, що ти могла б нам виголосити, що допомогли б нам прорватися крізь низку твоїх невдач? Прорватися завдяки науці, якої ти нам тільки-но уділила, хоч це зовсім і не наука, адже ми дуже зважаємо не тільки на сказане тобою, але й на зроблене. На бар’єр, який ти звела між щедрістю і мудрістю.

Ми не маємо ніякої пташки — ні живої, ані мертвої. Маємо тільки тебе і наше важливе питання. Чи порожнеча в наших руках — це щось таке, про що тобі страшно розмірковувати, навіть снувати здогади? Чи пам’ятаєш себе молодою, коли мова була магією без значення? Коли те, що ти могла сказати, не могло мати значення? Коли невидиме було тим, що прагла побачити уява? Коли питання й вимоги відповісти палали так яскраво, що ти аж тремтіла з люті, що не знаєш відповіді?

Невже нам доведеться починати з усвідомлення битви, котру герої й героїні, як оце ти, вже відвоювали і програли, залишивши нас ні з чим у руках, крім як з тим, що ти собі гадаєш? Твоя відповідь хитра, але ця хитрість бентежить нас і має бентежити тебе. Твоя відповідь непристойна самозакоханістю. Це якийсь зроблений для телебачення сценарій, безглуздий, коли в наших руках порожнеча.

Чому ти не простягла руки й не торкнула нас чутливими пальцями, чому не відклала на потім коротке напучення, урок, перш ніж дізнатися, хто ми? Невже аж так зневажаєш наші хитрощі, наш modus operandi, що не бачиш, як ми даремно силкуємося привернути твою увагу? Ми молоді. Незрілі. Усе наше коротке життя ми чули, що маємо бути відповідальні. Що може означати наша відповідальність у цій катастрофі, якої зазнав світ, де, як сказав поет, «нема потреби щось там викривати, бо все вже без маски»? Наш спадок — ганьба. Хочеш, щоб ми дивилися твоїми старими порожніми очима й бачили тільки жорстокість і посередність? Гадаєш, що ми такі тупі, щоб знову й знову порушувати дану собі клятву фікцією національного добра? Як ти смієш говорити нам про обов’язок, якщо ми стоїмо по пояс в отруті твого минулого?

Ти недооцінюєш нас і пташку, якої немає в наших руках. Невже немає контексту нашого життя? Немає пісні, твору, вірша, повних наснаги, немає бувальщини з досвіду, який ти могла б нам передати й допомогти покласти хороший початок? Ти доросла. Стара й розумна. Облиш думати про порятунок своєї доброї слави.

Подумай про наше життя й розкажи нам про свій особливий світ.

Придумай історію. Оповідь — це основа, творить нас у той самий час, коли творять її. Не осудимо тебе, якщо сягнеш далі, ніж зможеш збагнути розумом, якщо любов запалить твої слова так, що спломеніють вони — і не залишить нічого, крім опіку. Або ж якщо, стримані, немов руки хірурга, твої слова накладуть шви тільки там, де може кровоточити. Ми знаємо, що ти ніколи не зможеш зробити це правильно — раз і навіки. Пристрасти завжди замало, як і вміння. Але спробуй. Заради нас і себе самої забудь своє ім’я на вулиці; скажи нам, чим був для тебе світ у темних і світлих місцях. Не вказуй нам, у що вірити й чого боятися.

Покажи нам широку спідницю віри й петлю, що розпустить чепчик страху. Ти, стара жінко, благословенна сліпотою, можеш говорити мовою, яка вчить нас того, чого тільки вона й може навчити: як бачити, коли нема видимого зображення. Тільки мова захистить нас від страхіття безіменних речей. Тільки мова є медитацією.

Скажи нам, якою має бути жінка, щоб ми знали, яким має бути чоловік. Що саме рухає до грані. Що таке — не мати домівки в цьому місці, бути покинутою напризволяще тими, кого ти знала. Що таке — жити