Читати книгу - "Таємничий острів"

який спустився по мотузці і зник у мороці.

— Він повернеться, — сказав Сайрес Сміт.

— От так штука, містере Сайрес! — вигукнув Пенкроф. — Що це значить? Як же так? Виходить, пляшку з запискою кинув не Айртон? Хто ж її кинув?

Запитання це напрошувалося саме собою.

— Айртон і кинув записку, — зробив припущення Наб, — тільки на ту пору він уже нічого не мислив.

— так, — підхопив Герберт, — він не усвідомлював, що робить.

— Іншого пояснення не знайти, друзі мої, — негайно ж погодився Сайрес Сміт, — зрозуміло також, чому Айртон знав точні координати острова Табора, — він довідався про них ще до того, як його висадили на острів.

— Виходить, що він написав записку до того, як його розум затьмарився, — зауважив Пенкроф, — значить, кинув пляшку в море років сім-вісім тому, але ж чому записка так добре збереглася?

— Це доводить, — відповів Сайрес Сміт, — що Айртон збожеволів не дуже давно, як йому здається.

— Очевидно, так воно і є, — погодився Пенкроф, — інакше тут нічого не зрозумієш.

— Справді, — підтвердив інженер, не бажаючи продовжувати розмову на цю тему.

— Як ви думаєте, Айртон розповів нам усю правду? — допитувався моряк.

— Зрозуміло, — відповів журналіст. — Усе це — щира правда. Я чудово пам’ятаю, що в газетах друкували повідомлення про рятувальну експедицію Гленарвана і про її успішне завершення.

— Айртон нам не брехав, сумніватися нічого, Пенкрофе, — додав Сайрес Сміт, — і правда жорстока. Люди, викриваючи себе, завжди говорять правду!

Наступного дня, 21 грудня, колоністи обійшли берег, потім піднялися на плато, але ніде не знайшли Айртона. Він ще вночі пішов у кораль, і колоністи вирішили не заважати йому. Вони сподівалися, що час зробить те, чого не зробило їхнє дружнє співчуття.

Герберт, Пенкроф і Наб взялися за свою щоденну роботу. А Сайрес Сміт і журналіст зустрілися в майстерні, у Нетрях.

— Послухайте, дорогий Сайресе, — почав розмову Гедеон Спілет, — ваше вчорашнє пояснення мене аж ніяк не задовольнило. Неможливо, щоб Айртон забув про записку, що сам же написав і, вклавши до пляшки, кинув у море.

— Отже, дорогий Спілет, кинув пляшку не він.

— Виходить, ви припускаєте…

— Нічого не припускаю, нічого не знаю, — заперечив Сайрес Сміт, перериваючи журналіста. — Просто зараховую цей випадок до всіх тих загадок, яких досі не можу пояснити.

— так, справді, Сайресе, усе це незбагненно, — погодився Гедеон Спілет. — І те, як ви врятувалися, і ящик, викинутий на берег, і поведінка Топа, і, нарешті, ця пляшка… Тож чи розгадаємо ми коли-небудь усі ці таємниці?

— Розгадаємо! — не замислюючись, відповів інженер. — Весь острів перерию, а таємницю розгадаю.

— Можливо, нам допоможе випадок?

— Випадок! Що ви, Спілете! Не вірю я у випадок, як не вірю у всілякі таємничі сили. Немає у світі наслідків без причин, і я знайду причину всіх цих непояснених явищ. А поки будемо працювати і спостерігати.

Настав січень. Почався новий, 1867 рік. Як завжди влітку, колоністи багато працювали. Одного разу Герберт і Гедеон Спілет відвідали кораль і переконалися, що Айртон живе в будиночку, спорудженому для нього. Він дбайливо доглядав за великою чередою і позбавив колоністів від зайвих зусиль: вони вже не навідувалися в кораль кожні два-три дні. Одначе, щоб не залишати Айртона подовгу на самоті, вони все-таки досить часто відвідували свого нового друга.

Крім того, за цією частиною острова, що викликала деякі підозри у інженера та Гедеона Спілета, випадало спостерігати, і якби там що-небудь сталося, Айртон неодмінно повідомив би про всі новини жителям Гранітного палацу.

А раптом йому знадобилося б негайно сповістити про що-небудь інженера? Адже там, навіть не говорячи про все, що було пов’язано з таємницею острова Лінкольна, могло відбутися чимало всіляких подій, що вимагають негайного втручання колоністів: з’явиться судно, зазнає аварії корабель, висадяться пірати і таке інше.

Тому Сайрес Сміт вирішив установити прямий зв’язок між коралем і Гранітним палацом.

Десятого січня він розповів товаришам про свій задум.

— так що ж ви думаєте зробити, містере Сайрес? — запитав Пенкроф. — Уже чи не провести телеграф?

— Саме так, — відповів інженер.

— Електричний? — скрикнув Герберт.

— Електричний, — підтвердив Сайрес Сміт. — У нас є все необхідне для прилаштування батарей, сутужніше виготовити залізний дріт, але думаю, що за допомогою волочильні ми і з цим впораємося.

— Ну, знаєте, — заявив моряк, — я не здивуюся, якщо в один прекрасний день ми будемо роз’їжджати по острову в потязі!

І ось колоністи взялися за роботу, почавши з найважчого, тобто з виробництва дроту, оскільки вони розуміли: якщо в цій справі зазнають поразки, то навіщо виготовляти батареї і все інше.

Як відомо, залізо на острові Лінкольна відрізнялося чудовою якістю, і, отже, з нього легко було зробити дріт. Сайрес Сміт насамперед почав виготовляти волочильню — сталеву дошку з отворами конусоподібної форми і різного діаметра: через них послідовно пропускають дріт, доводячи його до потрібної товщини. Загартувавши дошку волочильні «донесхочу», як говорять сталевари, він закріпив її на підставці, вритій у землю за декілька кроків від великого водоспаду; інженер знову вирішив скористатися рушійною силою цього водоспаду.

Там же стояла сукновальня, на ту пору бездіяльна; за допомогою її вала, приведеного в рух потоком води, можна було протягати дріт, що на нього намотувався.

Справа була складна і копітка. Колоністи вставляли довгі, топкі залізні прути, загострені з одного кінця напилком, у найбільший отвір волочильні, а обертовий вал сукновальні, на який намотувалося двадцять п’ять — тридцять футів дроту, витягав його, потім дріт розмотувався і пропускався до менших отворів. Зрештою виготовили шматки дроту довжиною від сорока до п’ятдесяти футів; з’єднавши їх, одержали дріт завдовжки п’ять миль — саме така відстань і відокремлювала кораль від Гранітного палацу.

Усю цю роботу завершили за кілька днів; як тільки встановили волочильню, Сайрес Сміт доручив її товаришам, а сам зайнявся батареєю.

Він збирався виготовити батарею постійного струму. Як відомо, у сучасних батареях елементи складаються зі штучного графіту, цинку й міді. Міді в інженера не було, — незважаючи на всі пошуки, він не знайшов навіть ознак її на острові Лінкольна; довелося обійтися без цього металу. Штучний графіт одержують на газових заводах після того, як з кам’яного вугілля в ретортах виділиться весь водень. Наші колоністи могли б добути такий графіт, але для цього довелося б встановити спеціальні прилади — завдання занадто складне.

Зате цинк вони мали. Як пам’ятають читачі, у ящику, підібраному на мисі Знахідки, був вкладений інший, цинковий, і кращого застосування для цього цинку годі й придумати.

Отже, після довгих міркувань Сайрес Сміт вирішив зробити найпростішу батарею, на зразок тієї, котру 1820 року винайшов Беккерель, тому