Читати книгу - "Таємничий острів"

капітана, Томові Остину, і той, ознайомившись з його змістом, відразу велів знятися з якоря; але можна собі уявити розчарування і лють Айртона, коли на другий день плавання він довідався, що помічник капітана веде яхту не до затоки Туфолда, а до східного берега Нової Зеландії! Айртон спробував заперечити, але Остин показав йому листа. І справді, завдяки щасливій випадковості — описці француза-географа — кораблю велено було відправитися до східних берегів Нової Зеландії.

Усі плани Айртона зруйнувалися! Він здумав бунтувати. Його замкнули. Отже, він плив проти волі до Нової Зеландії, не знаючи, що сталося з його зграєю, що сталося із загоном лорда Гленарвана.

«Дункан» рухався вздовж берегів Нової Зеландії до третього березня. Того дня Айртон почув постріли. «Дункан» стріляв із усіх коронад, і незабаром лорд Гленарван разом зі своїми супутниками піднявся на борт яхти.

Ось що відбулося за цей час.

Після безлічі випробувань, безлічі небезпек загін лорда Гленарвана вийшов до східного узбережжя Австралії і дістався до затоки Туфолда. Яхти там не було! Гленарван телеграфував до Мельбурна. Йому відповіли: «Вісімнадцятого цього місяця «Дункан» відплив у невідомому напрямку».

Гленарван вирішив, що його відважний екіпаж потрапив до рук Бена Джойса, а яхта стала піратським судном.

І все-таки Гленарван не відмовився від пошуків. То була смілива і шляхетна людина. Він сів на перше торговельне судно, що трапилося, доплив на ньому до західних берегів Нової Зеландії, перетнув її, рухаючись тридцять сьомою паралеллю, але не знайшов ніяких слідів капітана Гранта; зате на східному березі він, на свій подив і завдяки Божій допомозі знайшов «Дункан», що за наказом помічника капітана чекав його тут цілих п’ять тижнів!

Сталося це третього березня тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року. Отже, Гленарван знову ступив на борт «Дункана», — там уже знаходився й Айртон. Його привели до Гленарвана, який хотів вивідати у лиходія, чи знає він що-небудь про долю капітана Гранта. Айртон відповідати відмовився. Гленарван попередив негідника, що в першому ж порту здасть його англійській владі. Але Айртон мовчав.

«Дункан» продовжував плисти вздовж тридцять сьомої паралелі. А тим часом леді Гленарван вирішила побороти затятість лиходія. Зрештою їй це вдалося, і Айртон обіцяв усе розповісти Гленарвану, але за умови, що його не видадуть англійській владі, а висадять на одному з островів Тихого океану. Гленарван погодився, тому що готовий був на все, аби що-небудь довідатися про долю капітана Гранта.

Отут Айртон розповів історію свого життя, зізнавшись, що відтоді, як його висадили на узбережжя Австралії, він нічого не знає про капітана Гранта.

Гленарван проте дотримав свого слова. «Дункан» плив усе далі, і ось одного разу з’явився на обрії острів Табор! На ньому і вирішено було залишити Айртона; і ось на цьому клаптику суші, що лежить на тридцять сьомій паралелі, сталося чудо: виявилося, що там знайшли притулок капітан Грант і двоє його матросів. Замість них на пустельному острові повинний був оселитися злочинець. Коли він залишав яхту, Гленарван повчав його такими словами:

— Айртоне, ви будете відрізані від світу, від людей. Вам не вдасться втекти з острівця, на який ми вас висаджуємо! Ви будете самотні, як перст, під всевидючим оком Бога, що читає в схованках людського серця, і ніхто не буде бідкатися за вами, як ми тривожилися долею капітана Гранта. Ви й не гідні того, щоб про вас пам’ятали чесні люди, але вони вас не забудуть, Айртоне! Мені відомий цей острів, я знаю, де вас знайти. Пам’ять мені ніколи не зрадить!

І «Дункан», знявшись з якоря, незабаром зник з виду.

Відбулося це вісімнадцятого березня тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року.

Айртон залишився один, але його забезпечили всім необхідним: зброєю, інструментами, їстівними припасами. У його розпорядженні був будинок, споруджений високодостойним капітаном Грантом. Вигнанцю призначалося самотньо животіти, спокутуючи вчинені ним злочини.

І він покаявся, добродії, совість не давала йому спокою; він був так нещасний! Він вирішив: якщо одного прекрасного дня люди приїдуть по нього, йому треба повернутися у світ іншою людиною! Як настраждався цей знедолений! Як багато працював, сподіваючись; що робота його виправить! Як багато часу проводив у молитвах, розраховуючи, що молитва переродить його!

так жив Айртон два, три роки; але його гнітила самотність, і він не зводив очей з обрію, сподіваючись побачити корабель і перепитуючи себе, чи довго ще йому доведеться платити за свою провину? Він мучився, і навряд чи кому доводилося так страждати. Адже життя на самоті — катування для того, чию душу терзають муки совісті!

Але, мабуть, небо ще недостатньо покарало нещасного, тому що він почав помічати, що перетворюється на дикуна. Він почував, що починає божеволіти. Важко сказати, коли це відбулося — за два роки чи чотири, але зрештою вигнанець втратив будь-яку подобу людини — таким ви і знайшли його!

Немає потреби говорити вам, добродії, що Айртон, Бен Джойс і я — одне й те ж.

Кінець цієї сповіді Сайрес Сміт і його товариші вислухали стоячи. Важко передати, як вона їх схвилювала! Вони побачили стільки щирої скорботи, муки, розпачу!

— Айртоне, — урочисто сказав Сайрес Сміт, — ви були закоренілим злочинцем, але я впевнений, що Господь Бог відпустив вам усі гріхи! І як доказ він повернув вас до людей. Ви прощені, Айртоне! Скажіть же, хочете бути нашим товаришем?

Айртон відсахнувся.

— Потиснімо один одному руку, — сказав інженер.

Айртон кинувся до Сайреса Сміта, міцно потис йому руку, і великі сльози полилися з його очей.

— Згодні ви тепер жити разом з нами? — запитав Сайрес Сміт.

— Містере Сміт, — відповів Айртон, — краще мені ще трохи побути одному в коралі.

— Воля ваша, Айртоне, — відповів Сайрес Сміт.

Айртон уже збирався піти, але інженер зупинив його.

— Стривайте, друже мій, — сказав він. — Адже ви мали намір жити на самоті, навіщо ж ви кинули в море записку, що навела нас на ваш слід?

— Яку записку? — здивувався Айртон, очевидно не знаючи, про що йде мова.

— Я говорю про записку, вкладену до пляшки: ми знайшли її в морі, у ній повідомлялися точні координати острова Табора.

Айртон провів рукою по чолу. Потім, подумавши, відповів:

— Я ніколи не писав цієї записки і не кидав пляшки в море.

— Ніколи? — перепитав Пенкроф.

— Ніколи!

І Айртон, вклонившись, вийшов.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Бесіда. — Сайрес Сміт і Гедеон Спілет. — Ідея інженера. — Електричний телеграф. — Дроти. — Батарея. — Алфавіт. — Літо. — Процвітання колонії. — Фотографія. — Удаваний сніг. — Два роки на острові Лінкольна

— Бідний Айртон! — сказав Герберт, повертаючись до кімнати після безуспішної спроби наздогнати Айртона,