Читати книгу - "День гніву"

осінь? Де просвіт, там луна. Над дорогами шишаки й вив’ялений труп. Заслав ще горить, казали Кошчині вістовці. Принесли генералові ключі, а сам Кошка завернув з молойцями на Межибіж. І з заходу горить — панські під’їзди заходять від Збаража, поночі багряний хрест тліє на небі, о, ще цій війні не кінець…

А хто казав, що пан Хмельницький хоче кінчити цю війну?..

У генеральному шатрі сидів корсунський полковник Морозенко. Тільки з двома вістовцями й хорунжим прибув увечері в табір під Перебийносове шатро. Сотня козаків його почту лягла далі, в лісі під дубами, не розсідлуючи коней. Військо ж, як казали, на чолі з корсунцями й гансами, йшло понад лісами, перевалювалось через барський шлях.

Перебийніс, все ще з підв’язаною рукою, сидів на колодці, іноді спідлоба поглядаючи на гостя. Крім них, лежав, прикритий кожухами, ранений Кирик. Спав важким сном вже від полудня. Медикус Віллібальд казав, що це добре, нехай вилежиться. А Морозенка Перебийніс не бачив давно, від корсунської вікторії. Огар впав йому на лице, обвіяли, видно, вітри — не дармував і він на Пороссі й Побожжі, знав, знав Перебийніс, що й цей йому славу переймає. Зумисне удав, що не чув, як приїхав, а добре знав: пластуни донесли, що їде.

Була б чернь шапками закидала, палила б з самопалів. Вихором, свистючою віхолою лунало це ім’я: Морозенко, Морозенко, то ж під Ладижином, Уманню, під Красним, хто кришив панські хоругви, як не Морозенко? А як дмухнув з-під Лисянки, не гнав же, не рубав панське коліно, золоту ляшву? Таж і балками, і ярами гайдарі, при криницях стоя, молодиці, під церквами божі люди — лірники — про Морозенка правлять: як під чорним вусом посміхається, а про славу добре дбає, як в атласі хороше походить, а шабелечкою вимахне, як бровами поведе, а на ляшенят лиш тупне, як зів’яне серце, коли гляне, а конем летить — землі не торкне…

— А не писав же пан Хмельницький, вашмосте полковнику, — їдко скрипнув Перебийносів голос, — що, мовляв, ми, як і були, вірні піддані Речі Посполитої, ще й писав, готові за достоїнство її життя своє нести, не писав же?..

— Вашмосте генерале, — ввічливо вирік Морозенко, — одне є політика, друге є війна. Чи ж і ти, ваша мосте, не писав князеві Заславському, що готовий сю війну занехати?

— Звідки теє знаєш, вашець?..

Морозенко засміявся.

— Так само тебе спитаю, звідки ти знаєш про такі епістолярії пана Хмельницького до Оссолінського. Маєш ти добрих слуг, маємо й ми добрих, а може, й кращих…

— God damm’nd, я те знаю, — крикнув Перебийніс хрипко, немов заскреготів яструб, — радий би мене твій Хмельницький шпіонами, як павуками, засотати, до гармати прикувати, знаю я те…

— Такий він мій, як і твій, мості генерале, не твій і не мій, а наш, усієї нації козацько-української, їй же служимо. А прикувати до гармати, що ж — заслужиш, то й прикує, як і кожного, хто не послухає його ордонансу…

І дивився цей корсунський полковник, цей хорошун клятий, просто в очі дивився генералові і ловив недобрий мерехт в тих залізних очах, тільки ще гамував себе, ще не давав собі волі шкот.

— Знає ж те Хмель…

— Його мость пан гетьман, — перебив його ґречно Морозенко.

Кривоніс нетерпляче затарабанив сухими пальцями по колодці.

— Знає ж те пан Хмельницький, — сказав, помовчавши, — яка сила за мною, мало що не ціла Україна?..

— Все знає пан наш гетьман, — не зникала з Морозенкового обличчя глузлива посмішка, — кому ж знати, як не йому? Але що з того, ваша мосте генерале? Гостра шабля й у пана Богдана, теє знаєш ти, всіх горне, коли схоче. І твоя чернь за ним піде, коли їй лядські денґи обіцяє та й дуван дасть дуванити лепський. Гай-гай, нині під Володимиром стояв би…

— То чого ж стоїть сей великий dux[468]?

— А того, що інше має на мислі, ніж дуван брати, та шляхтянок тягати за коси, та черців вішати, та немовлят колоти… Невелика-то слава, пане Максиме, збунтувати мотлох і завести шарпанину. Солом’яний це вогонь. А твоя хвалена чернь — о, на ній не сполягай. Тільки обернись, і вже тебе забуде. Твоє щастя, що ти з Яремою ігрався (неважний це полководець і невелика честь його тлумити) і фортуна служила. А от коли б не пощастило раз і два, тоді б ти свою чернь достоту розпізнав, як на ній сполягати. Чи, може, під Костянтиновом не хотіла вже тебе видати Вишневецькому, реґіментарю?.. Ми вже про це чули…

Перебийніс спломенів, але змовчав.

— Діло пан Богдан, наш гетьман, задумав більше, ніж дуван дуванити і холопа напускати на пана. Це не ціль, мості генерале, це тільки засіб. З черню до Гданська зайдеш, а з ким повернешся? Азали ж твоя голотьба, твоя голоколінна братія знає, що жизнь — то не тільки воєнна фортуна, а й мир, сиріч мурована на камені нова Річ Посполита із справедливими законами, із мудрою радою для доброго порядку й для щасливого жительства…

— А чи не хочу і я нової Речі Посполитої, goddam? Чернь моя має свій закон і всьому світові його обвістить…

— Гнів черні — ще не закон, реґіментарю. Меч і полум’я — ще не закон, хоч ти ним і півсвіту хочеш, як Великий Могул, зійти. Обвістимо ми світові правду, так… На увесь світ блиснемо нашим новим законом, пане Максиме, може, новим Сіоном станемо…

— І ви про Сіон?..

— А не Сіон же новий — наша сторона, не зоря ж то правди засвітилась — свободи зоря, мостю реґіментарю? Тільки ми її засвітили, ніхто інший, ми — знедолені, але й вибрані Богом, і поведе нас по ту правду-зорю ніхто інший, тільки Богом даний…

— Амінь, — зареготався Перебийніс.

— Так, амінь, — строго сказав Морозенко, — більше тобі нічого не скажу. Дав нам Господь Богдана й велика його милість, а нам честь — служити йому, бо через нього служимо вірі й нації нашій. Спробує ж котрий наперекір піти — пошкодує…

— І я пошкодую, мості полковнику?..

— І ти, коли схочеш.

— Так ти кажеш?

— Так пан Богдан тобі каже. А я його вістовець.

Перебийніс підвівся. Голову вбгав у костисті плечі, вузли жил набрякли на його чолі, залізна щелепа тремтіла, шрам через лице побілів.

— А що як я того вістовця, — промовив він, — та враз із його почтом, та не подивившись на той його пірнач, битий дорогими оздобами, та в застав візьму, та до гармати й собі прикую, а гармат і у мене