Читати книгу - "Світло в серпні"

вікно, нечутно, одним махом, як довга змія. З-за вікна долинув тихий звук, коли Браун пустився навтікача. Тільки тоді Ліна поворухнулася й глибоко зітхнула.

— Тепер мушу знову встати, — сказала вона вголос.

Вийшовши з лісу на залізничне полотно, Браун засапався. Не з утоми, хоча за двадцять хвилин відмахав майже дві милі нелегкої дороги. Це було радше злісне гарчання й пихкання звіра-втікача; а тепер, коли він стоїть, позиркуючи в обидва боки порожньої колії, то і лицем, і виразом на ньому нагадує звіра, що рятується самотужки, не бажаючи допомоги від свого поріддя, покладаючись тільки на власні м’язи й, приставши на мить перевести дух, ненавидить, як лютого ворога, кожне дерево й травинку перед очима, ненавидить саму землю, на якій стоїть, і саме повітря, якого йому бракує.

Браун вийшов до залізниці за кількасот кроків від того місця, куди хотів потрапити. Це вершина узвозу, на яку товарняки, прямуючи на північ, заледве виповзають, чи не повільніше, ніж пішоходець. Недалеко від утікача дві блискучі нитки колії немов перетяті ножицями.

Якийсь час він стоїть біля залізничного полотна, на узліссі, ще схований під прикриттям дерев. Стоїть, як людина, зайнята гарячковими й безнадійними розрахунками, обдумує свій останній відчайдушний хід у вже програній грі. Постоявши трохи та прислухавшись, він повертається й знову пускається бігти лісом, уздовж колії. Здається, добре знає, куди податися, бо невдовзі звертає на стежку й вибігає на галявину, де стоїть негритянська халабуда. Браун підходить до неї спереду, вже ступóю. На ґанку сидить, курячи люльку, стара негритянка. Її голова обмотана білою шматиною. Після бігу Браун дихає часто й важко. Стримавши віддих, озивається:

— Агов, тітонько, хто тут живе?

Стара виймає люльку з рота.

— Я живу. А кого вам треба?

— Мені треба послати записку до міста. Якнайскоріш. — Під час розмови він вирівнює дихання. — Я заплачý. Є тут такий, хто б це зробив?

— Якщо ви так квапитеся, то краще б вам самому подбати про це.

— Я ж кажу, що заплачý! — повторює він з якоюсь оскаженілою терплячістю, стримуючи подих і голос. — Долар, якщо швидко віднесе. Невже ніхто не хоче заробити долара? Є тут якісь хлопці?

Негритянка курить, дивлячись на нього. Очі на старечому чорному, як сама ніч, обличчі споглядають його з майже божественною відчуженістю, але аж ніяк не милостивістю.

— Долар, кажете?

Браун відповідає якимсь непевним жестом — нетерплячості, стриманої люті й чогось схожого на безнадію. Ладен уже піти геть, аж тут озвалася стара:

— Нікого тут нема, крім мене і двох дітей. Для вас вони, мабуть, замалі.

Браун обернувся.

— Як це замалі? Для такої справи, щоб швиденько віднести записку шерифові…

— Шерифові? Тоді ви не туди потрапили. Нізащо не дозволю комусь із моїх дітей лазити до шерифа. Мала я нігера. Вважав себе за такого друзяку шерифові, що може завітати до нього. Ото пішов на гостину й досі не вернувся. Ви б деінде пошукали.

А Браун уже йде. Наразі не біжить. Поки що не надумав бігти, тепер він взагалі нездатен думати. Він майже знавіснів від люті та безсилля. Немовби зачарувався вічною й прекрасною неминучістю своїх випадкових невдач. Уже те, що вони невідчіпні, якось вивищує його над дріб’язковими людськими сподіваннями та прагненнями, нездійсненними, перекресленими. Тому негритянці довелося гукнути двічі, перш ніж він почув і обернувся. Нічого не сказала, не ворухнулася, лишень гукнула.

— Ось цей і віднесе, — каже вона.

Біля ґанку стоїть, неначе з-під землі виріс, негр — чи то дорослий недоумок, чи то вайлуватий підліток з чорним, застиглим, теж непроникливим видом. Вони стоять і дивляться один на одного. Точніше, Браун дивиться на негра. Не добере, чи дивиться той на нього, чи ні. І ця річ теж послідовно слушна й чітка: останньою надією й порятунком стане худобина, в якої навряд чи вистачить смальцю в голові знайти місто, а що вже казати про потрібну людину! Знову Браун робить непевний жест. Тепер майже біжить до ґанку, вхопившись за кишеню на сорочці.

— Маєш віднести цю записку до міста й принести мені відповідь, — каже він. — Зумієш це зробити?

Не слухаючи відповіді, видобуває з кишені клапоть заяложеного паперу та огризок олівця, нахиляється над краєм ґанку й на очах у старої, хоч і кваплячись, але старанно пише:

«Містир Вот Кенеді буть ласка дайте тому хто то принисе мої Гроші за те шо я злапав злучинця Крісмаса загурніть їх в папір з пушаною».

Не поставивши підпису, він хапає цидулку з ґанку, втуплюється в неї, а стара жінка не зводить із нього очей. Браун пропікає поглядом засмальцьований нікчемний папірець, незграбні закарлючки, в які за одну мить зумів вкласти всю свою душу і життя. Тоді дописує «нима пітпису али ви знаїте хто то», складає записку й дає її негрові.

— Віддаси шерифові. Нікому іншому. Зможеш його знайти?

— Шериф його першим знайде, — втручається стара. — Дайте йому цей папір. Знайде шерифа, якщо той живий-здоровий. Бери свій долар і гайда, хлопче.

Негр уже рушив був, та спинився. Мовчки стоїть, дивлячись у порожнечу. На ґанку сидить, попихкуючи люлькою, негритянка й дивиться згори на безвольне хиже обличчя білошкірого — ніби й миловидне та відкрите, але через більш ніж фізичну втому воно стало маскою зацькованого лиса.

— А я гадала, що ви квапитеся, — каже вона.

— Так, — відказує Браун, виймаючи з кишені монету. — На, маєш. А якщо принесеш мені відповідь менш ніж за годину, то матимеш уп’ятеро більше.

— Та йди ж бо, нігере, — наказує жінка. — У тебе обмаль часу. Ви хочете, щоб відповідь сюди принесли?

Якусь мить Браун дивиться на неї. Вкотре вже з нього вивітрюються обережність і сором.

— Ні. Не сюди. Принесеш її он на той пагорб. Ітимеш шпалами, я тобі гукну. І весь час за тобою наглядатиму. Затям собі це. Чуєш?

— Не турбуйтеся, — запевняє негритянка. — Він і туди добереться, і відповідь вам принесе, якщо його не затримають. Іди, хлопче.

Негр пустився в дорогу. І його таки затримали, не встиг і півмилі пройти. Ще один білий чоловік. Веде мула.

— Де? — питає Байрон. — Де ти його бачив?

— Тільки що. Он там, біля цього будинку.

Білошкірий іде далі, ведучи мула. Негр дивиться услід. Я не показав записки білому, бо він не просив цього. Мабуть, не знав, що я її несу, тому й не попросив. Либонь, негр так і думає, бо якусь мить на його обличчі віддзеркалюється щось колосальне, глибинне. І ось обличчя прояснилося. Він гукає. Білий спиняється й оглядається.

— Він уже не там! — кричить негр. — Сказав мені, що