Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

стрічкою, прикріпляючи його до брезентового згортка. Він робив це, аж доки не використав усю клейку стрічку. Луїс підняв клунок і перекинув його через огорожу (спина знову запротестувала; певно, весь наступний тиждень він розплачуватиметься за цю ніч), а потім відпустив, здригаючись від тихого шурхоту.

Чоловік перекинув ногу через ґрати, підтягнувся, і його друга нога теж опинилася з іншого боку. Луїс зіскочив, приземлився на носки та впав на землю. Він спустився схилом і став обмацувати траву. Лопату знайшов швидко — тьмяне світло ліхтарів відбивалося від її полотна. Довелося пережити кілька тривожних хвилин, коли ліхтарик ніяк не хотів знаходитися. Як далеко він міг закотитися в цій траві? Луїс став навколішки та запорпався руками в густий плющ. Чоловік важко дихав, а серце гупало так, що йому аж вуха закладало.

Нарешті він помітив ліхтарик — невелику чорну тінь за п’ять футів від місця, де він очікував його знайти. Як пагорб маскував крипту, так і проста форма ліхтарика ховала його від очей. Луїс обхопив руками закриту повстю лінзу та натиснув на маленьку гумову кнопочку над нею. Його руки трохи освітилися, і Луїс миттю натиснув кнопку ще раз. Із ліхтариком усе було гаразд.

Своїм складаним ножиком Луїс зрізав кайло з брезента, а потім відніс інструменти до найбільшого з дерев. Він поглянув в обидва боки Мейсон-стрит. Вона була абсолютно порожня. Виднівся тільки один вогник у будинку навпроти — жовтий квадрат світла під дахом. Можливо, там жив інвалід або ж хтось страждав на безсоння.

Швидко, але не бігом Луїс рушив уперед. Після мороку цвинтаря він з жахом усвідомлював власну беззахисність перед ліхтарями. Він стоїть в ярді від другого за величиною цвинтаря в Бенгорі, стискаючи в руках лопату, кайло та ліхтарик. Якщо хтось його зараз помітить, наслідки будуть очевидними.

Він перетнув вулицю, цокаючи каблуками об асфальт. Його «Цівік» був тут, всього за п’ятдесят ярдів від нього, але Луїсові вони здавалися п’ятьма милями. Він весь спітнів; боявся почути мотор машини чи якісь кроки, окрім власних; боявся, що хтось може зараз відчинити вікно.

Луїс дійшов до «Хонди», притулив до неї реманент і поліз у кишеню по ключі. Їх там не було, і знову піт заструменів по обличчю. Серце закалатало, а зуби зціпились, не даючи паніці прорватися назовні.

Він їх загубив. Мабуть, коли вдарився коліном об надгробок, ключі просто випали у нього з кишені. Зараз вони лежали десь у траві, і якщо він заледве знайшов ліхтарик, то як він тепер знайде ключі? Усе скінчено! Одна невдача — і все скінчено.

Тепер чекай, чекай, коли мине ця клята хвилина. Зазирни в кишені знову. Ось решта за піцу — якщо навіть дріб’язок не випав, то ключі не випали також.

Цього разу він повільніше та уважніше перевіряв кишені: дістав весь дріб’язок, навіть вивернув їх.

Ключів не було.

Луїс притулився до машини, міркуючи, що робити далі. Ймовірно, йому доведеться повернутися. Залишити сина там, де він зараз, узяти ліхтарик, повернутися на цвинтар і провести всю ніч у безцільних пошуках…

Раптом у голові Луїса спалахнув промінець надії.

Він нахилився й зазирнув у салон «Цівіка». Його ключі були там, стирчали в замку запалювання.

Луїс хрюкнув, відчинив дверцята з боку водія і витяг ключі. Він раптом почув авторитетний голос Карла Малдена[151] з носом-картоплею і старомодним повстяним капелюхом: «Замикай машину! Не допомагай гарному хлопчику стати поганим»[152].

Він обійшов «Цівік» і відчинив багажник, поклав туди інструменти, зачинив його. Луїс уже пройшов футів двадцять чи тридцять, коли знову згадав про ключі. Цього разу він забув їх у замку багажника.

«Бовдуре! — вилаяв він сам себе. — Якщо ти й надалі будеш таким тупим бевзем, краще відразу про все забути».

Він повернувся і забрав ключі.

Луїс із Ґейджем на руках уже був на півдороги до машини, коли десь почав брехати собака. Ні, не просто брехати — вити! Його грубий голос заповнив вулицю:

— АгрррУУУУУУУУУ! АгрррУУУУУУУУУ!

Чоловік зупинився біля дерева, хвилюючись, що буде далі, хвилюючись, що йому робити далі. Чоловік гадав, що зараз абсолютно всі вікна будинків спалахнуть світлом.

Насправді ж світло ввімкнули тільки в одному будинку, якраз навпроти того дерева, під яким ховався Луїс. За мить хрипкий голос крикнув:

— Фреде! Ану заткайся!

— АгрррУУУУУУУУУ! АгрррУУУУУУУУУ! — відповів Фред.

— Заткни його, Сканлоне, інакше я викличу поліцію! — гукнув хтось із того боку вулиці, де був Луїс. Цей крик змусив його підскочити, змусив збагнути, наскільки оманливою була ілюзія пустельності та порожнечі. Скрізь були люди, сотні насторожених очей, і пес потривожив їхній сон — єдиного Луїсового друга.

«Трясця б тебе вхопила, Фреде! — думав він. — Будь ти проклятий!»

Фред зайшовся знову; у нього добре вийшло: «Агрр», але, перш ніж він встиг перейти до гучного та впевненого «УУУУУУУУУ», пролунав важкий удар і рулада пса обірвалася жалюгідним скавчанням.

Хряснули двері, й знову запала тиша. Світло в будинку Фреда згасло за кілька хвилин.

У Луїса виникло непереборне бажання залишитися в тіні, почекати, аби переконатися, що все минулося. Однак спливали дорогоцінні хвилини.

Він перетнув вулицю з клунком у руках, підійшов до «Цівіка», так нікого і не помітивши. Фред мовчав. Луїс узяв згорток в одну руку, іншою дістав ключі та відчинив багажник.

Ґейдж не влазив туди.

Луїс спробував покласти його вздовж, потім впоперек, потім по діагоналі. Усе одно багажне відділення «Цівіка» було замалим. Можна було зігнути згорток і якось запхнути його всередину — Ґейджу було б усе одно, — та Луїс не міг змусити себе це зробити.

Ну ж бо, ну ж бо! Поквапся, треба їхати, нема куди більше відкладати.

Але він продовжував стояти на місці з трупом сина на руках — не знав, що робити. Раптом Луїс почув, що до нього наближається машина, і, не задумуючись, заштовхнув згорток на пасажирське сидіння машини.

Він швидко зачинив дверцята, обійшов «Цівік» і замкнув багажник. Машина промчала повз на перехрестя, і Луїс почув п’яні горлання. Чоловік сів за кермо, завів мотор і вже збирався ввімкнути фари, коли раптом його пронизала жахна думка. Що, коли Ґейдж сидить неправильно, що, коли коліна, стегна та взагалі всі суглоби вигнуті не в той бік і зараз запалі очі його сина дивляться не на переднє скло автівки, а втупилися у віконце ззаду?

«Це не важливо! — спробував гнівно крикнути втомлений мозок. — Коли до твоєї тупої довбешки це нарешті дійде? Це не важливо!»

Але це важливо! Важливо, чорт забирай. Це ж не клунок з рушниками, а