Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Гей-гай, ану давай.

— І то правда, — буркнув собі під носа Луїс.

Скажений вітер пронизливо вищав, продираючись крізь дерева, і змушував чоловіка озиратися в тривозі. Він поклав лопату, кайло, яким іще тільки мав скористатися, рукавички та ліхтарик поряд з клунком. Увімкнути ліхтарик було дуже великою спокусою, проте Луїс встояв. Облишивши тіло та інструменти, Луїс пройшов знайомою йому дорогою у зворотному напрямку і через п’ять хвилин уже був біля огорожі. Там, через дорогу від нього, стояв його «Цівік», припаркований біля бордюру. Такий близький і такий далекий водночас.

Луїс подивився на нього з хвилину, а потім побрів далі.

Цього разу він ішов від воріт уздовж огорожі, аж доки не повернув праворуч від Мейсон-стрит. Там була дренажна труба, і Луїс зазирнув у неї. Те, що він побачив, змусило його затремтіти. Квіти… купа зів’ялих, практично вже зогнилих квітів, скинутих безліччю шарів, котрі обмивалися місяцями дощів та снігу.

Ісусе милостивий.

Ні, не Ісус.

Ці дари були принесені в жертву богу, набагато старшому за християнського. У різні часи люди називали його по-різному, але тільки сестра Рейчел дала йому абсолютно правильне ім’я: Оз, Вевикий і Гвізний. Бог мертвих речей, похованих у землі; бог зогнилих квітів у дренажних трубах; бог таємниці.

Мов загіпнотизований, Луїс дивився в ту трубу. Врешті він прогнав марево з легким зітханням — начебто людина, яка щойно вийшла з месмеричного[150] трансу на рахунок десять.

Він пішов далі. Дуже швидко чоловік знайшов те, що шукав; те, що, як він сподівався, запало в його пам’ять з дня похорону Ґейджа.

Попереду у вітряній пітьмі виднілася крипта. Там складалися труни, коли було настільки холодно, що навіть навантажувачі не могли розкопати замерзлу землю. Ще її використовували, коли гробарі були по горло в роботі, — своєрідна морозилка для людей.

Луїс чудово знав, що час від часу гробарі особливо зайняті. Дядько Карл називав такі періоди зимними ритуалами. Трапляються дні, коли в будь-якій спільноті зненацька помирає дуже багато людей.

«У всьому панує рівновага, — казав йому дядько Карл. — Якщо у мене в травні протягом двох тижнів немає покійників, Лу, тоді я можу розраховувати, що за два тижні в листопаді проведу з десяток похоронів. Однак у листопаді подібне трапляється рідко, а на Різдво у нас узагалі мертвий сезон. Це кумедно, оскільки більшість наївно вважає, що якраз тоді переважна частина народу і віддає Богу душу. Вся ця херня про різдвяну депресію яйця виїденого не варта. Спитай будь-якого похоронного агента. Майже всі люди по-справжньому щасливі на Різдво, і їм дуже хочеться жити. Тож вони і живуть. Зазвичай у нас у лютому завал. Старих забирає грип, та й пневмонія завжди знаходить своїх клієнтів — однак навіть це не все. Є ще люди, скажені виродки, які з рік чи навіть більше воюють з раком. А потім приходить старий поганий місяць лютий, і вони ніби здаються: рак викидає їх на смітник, мов поточений міллю килим. Ще тридцять першого січня вони в ремісії і все має бути в шоколаді, а настає двадцять четверте лютого — і все, їх ховають. У лютому в людей трапляються інфаркти, у лютому їх розбиває параліч, у лютому в них відмовляють нирки. Це поганий місяць. У лютому люди втомлюються. Ми вже звикли до цього. Однак потім без жодної причини те ж саме стається в червні або жовтні. Але ніколи не в серпні. Серпень — дуже повільний місяць. Ти ніколи повністю не заповниш крипту трунами в серпні. Хіба що автобус шубовсне з моста в річку або десь щось вибухне. Проте завжди буде лютий, коли доведеться ставити труни одна на одну і дуже сподіватися, що їх вдасться закопати, перш ніж доведеться орендувати морозильну камеру».

Дядько Карл сміявся, і Луїс, який відчував причетність до таємниці, котра невідома навіть його викладачам у медичній школі, сміявся також.

Подвійні двері крипти були вбудовані в зарослий травою схил пагорба, форма якого була такою ж природною і привабливою, як перса жінки. Верхівка пагорба, що, на думку Луїса, був творінням людських рук, а не природи, була лишень на фут чи два нижчою за огорожу цвинтаря з кованого заліза, гострі палі якої навіть звідси вражали своєю величчю.

Луїс роззирнувся навколо та поліз угору. По інший бік розташовувався порожній квадрат землі площею десь два акри. Хоча ні… не зовсім порожній. Там стояла самотня будівля. Можливо, вона належала цвинтарю. Певно, саме там гробарі тримали свої інструменти.

Вогні вуличних ліхтарів пробивалися крізь листя дерев — старих в’язів та кленів, — що закривали це місце від Мейсон-стрит. Жодного іншого руху Луїс не помічав.

Він з’їхав на дупі вниз, остерігаючись знову пошкодити коліно, і повернувся до могили сина. Луїс майже спіткнувся об сувій брезенту. Він розумів, що йти доведеться двічі: спершу віднести Ґейджа, а потім повернутися по інструменти. Луїс нахилився, скривившись від болючих протестів спини, і взяв тугий полотняний згорток у руки. Відчуваючи, як усередині рухається тіло Ґейджа, Луїс заходився ігнорувати ту частину свідомості, котра постійно говорила йому, що він божеволіє.

Він приніс тіло до пагорба, який правив «Привітному краєвиду» за крипту. Крипту з розсувними воротами, як у двомісного гаража. Роззирнувся і збагнув, що є тільки один спосіб витягнути сорокафунтовий клунок на цей пологий схил. Він розігнався і щодуху побіг, трохи нахиляючись уперед і дозволяючи силі інерції нести його якомога далі. Луїс уже майже добіг до вершини, як ноги послизнулися на короткій росянистій траві, і тоді він кинув брезентовий згорток якомога далі, коли падав — той приземлився майже на вершині пагорба. Попри втому чоловік таки видряпався нагору та поклав брезентовий згорток біля паркану. А потім пішов по решту речей.

Луїс виліз на пагорб знову. Вдягнув рукавиці та склав ліхтарик, кайло й лопату на брезент. Він притулився спиною до огорожі, руки лежали в нього на колінах. Новий електронний годинник, який Рейчел подарувала на Різдво, казав, що зараз 02:01.

Луїс дав собі п’ять хвилин на відпочинок, а потім перекинув лопату через огорожу. Він почув, як вона з глухим стуком упала в траву. Він спробував засунути ліхтарик у штани, але нічого не виходило. Тоді чоловік просунув його крізь ґрати та почув, як той покотився схилом. Луїс дуже сподівався, що ліхтарик не вдариться об якийсь камінь і не розіб’ється. Зараз він шкодував, що не взяв рюкзака.

Луїс дістав з кишені куртки скотч і заходився обмотувати робочий кінець кайла