Читати книгу - "На запах м’яса"

— ніколи… От заприсягнися, що не зрадиш!

— Та добре…

— Хіба то не доля? Що на хуторі зустрілися. І нині. Нащо нам від долі бігати? Забудемо тих, через кого сльози лили. Не хочу ні з ким боротися. Тебе хочу! З тобою тільки… Сто років разом житимемо. Сто років! Неушкоджені… Ніяка зараза нас не візьме!

— Та добре! — повторив упевнено.

І так Майці добре на душі стало. Підскочила.

— Ходімо!

— Куди?

— До мене! Я тут квартиру… винаймаю. Речі зберу — і поїдемо. Зараз же поїдемо в Капулетці.

— Тут почекаю, — сказав Горох. — Торба дуже важка. Інструмент із собою взяв — я ж на заробітки був зібрався.

— Добре! Я миттю! — Майка обхопила долонями Горохове лице, увіп’ялася вустами в хлопцеві губи. Відірвалася за мить, підхопила із землі босоніжки, побігла до будинку.

Про ліфт забула: мчала сходами наверх — душа співала: «Кінець біді!» Толя поряд. Нікому його не віддасть! Ніколи й нізащо!

Руки тремтіли… Ледь із ключем упоралася. Розчахнула двері, забігла у вітальню, витягла гроші зі схованки в шафі. До великого нового шкіряного рюкзака вкинула! Туди ж документи, речі найнеобхідніші. І гайда.

Біля дверей зупинилася. А сукні модняві? Туфлі-босоніжки. Грошей на них до біса витрачено.

— Ні, ні… Круті шмотки заберу! — розсміялася. — Буду Капулетці вражати!

Витягла величезну валізу, тільки дверцята шафи розчахнула — мобільний дзелень.

На годинник зиркнула — пів на другу ночі. Якого дідька? Хто?

— Ти вдома? — почула голос шефа.

— Так… — насторожилася. «Аби через шмотки не затрималася, уже б ішли з Толею геть», — промайнуло.

— І я з договором під’їхав, — сказав Чертог. — Піднімаюся до тебе. Ти ж не проти?

— Ні… — Серце впало.

Нічого, нічого… Толя трохи зачекає. Зате Майка поїде з міста не голою-босою, власницею квартири багатої. Хіба не заслужила?.. Вона — не Лілька дурна! Свого не віддасть. Їм же з Толею краще житиметься! Навіть гарно, що Чертог саме зараз під’їхав! Помститься і йому наостанок. За те, що викинув хвору з роботи, сволота. Він віддасть документи на квартиру, вона усміхнеться: у понеділок зранку не запізнюся. А сама — геть! На волю з Толею! І хай потім Чертог лікті кусає, згадує, за що його покарано! Йолоп! Знає ж: автівка й третини вартості квартири не покриє. Сказиться від гніву. Так йому…

Вільного часу — секунд тридцять, поки Чертог ліфтом підніметься. Закинула валізу на балкон, рюкзак у шафу: ніби порядок… Ніщо не нагадує про спробу відчайдушної втечі. Розчахнула двері, зустрічала шефа на майданчику.

Чертог без церемоній попхався до вітальні. Усівся на диван — тримав у руці прозорий файл із документами. Указав Майці на місце поруч із собою.

— Сідай! — Дістав із файла папірці. — Читай! Чи все тебе задовольняє?

Майка опустилася на диван, читала дрібний текст та відчувала запах м’яса: «Моя квартира, моя…»

— Як претензій не маєш, — почула голос Чертога. — Завтра зранку від тебе заїдемо до нотаріуса й офіційно засвідчимо угоду.

— Від мене? — Глянула на дядька здивовано.

— Звичайно, — спокійно відказав Чертог, поклав руку на Майчині груди. — Треба ж, щоби і я до угоди претензій не мав. Справедливо?

— Так… — відказала, голосу свого не почула.

Чертог стиснув дівочі груди.

— Ну, давай… Усюди тобою задоволений. І тут не зіпсуй!

Звилася, відштовхнула його, загарчала, як Хаус, дивилася з викликом, зиркала на вікно — от зараз круком крізь скло… Чертог розсміявся задоволено, вхопив Майку за руку, смикнув до себе: вигиналася під ним обурено, гірко, гнівно — тільки розпалювала дядька все більше.

— Що, Гілка? Знатимеш тепер своє дерево?..

Майка не чула. Задихалася під грубою тушею, усередині запульсував біль, розлився потічком: хвора, ой, хвора… Та його накрило море несподіваного звірячого задоволення: «Моя квартира, моя робота, мої гроші… Не віддам!»

Оргазм наступив одночасно, розкидав тіла в різні боки: грубий дядько усміхався розслаблено, дивився в стелю. Дівчина сповзла з дивана.

— Кави вам заварити?.. — прошепотіла безпорадно.

— Чого ти мені «викаєш»?.. У цих стінах я тобі — Микола.

— Не звикла… ще.

— Встигнеш… — змилосердився. — Давай! Ходи до мене! — наказав. — Кажи — чого хочеш?..

Майка присіла на край дивана, знизала плечима.

— Я… тільки вірності хочу, — прошепотіла.

Чертог зиркнув на дівчину здивовано, розреготався:

— А ти не дурна! Геть не дурна! Люблю таких… — Завівся, повалив Майку на диван. — Вірність теж заслужити треба! Здивуй мене, Гілка! Давай… І я тебе здивую…

Тільки зі сходом сонця вгамувався. Заснув задоволеним украй. Пообіцяв: «Передрімаю — і до нотаріуса». Бо переконала…

Майка обережно вислизнула з обіймів грубого дядька, визирнула у вікно — двірник мітлою махає, трава зелена, автівки зрідка. Толя де? Він стояв біля автобусної зупинки — розгублений, ошелешений. Раптом підхопив важку торбу з інструментом, покульгав до залізничного вокзалу. Усе озирався…

Майці до біса сильно захотілося розревтися тихо-щиро, щоби Чертога не наполохати, та сльози не бажали зволожувати дрімучу душу. Очі сухі. Притулилася до скла — за вікном вирувало жорстоке море хижих людських пристрастей. Вбивало, викидало на узбіччя, калічило й топило. Майка відчула звірячу силу плисти тим морем, не тонути. От зараз плигне у вир — усіх, хто на шляху трапиться, розкидає. Та в брудній каламуті де-не-де виникали течії чистих потічків — не змішувалися з багнюкою, уперто пробивали собі шлях. Толя йшов геть — за ним розливалася така чиста вода, що здавалося: це ж просто — переплисти у світлий потічок із хижого моря. Майка уявила, як стає на край балкона, плигає в темне море, щоби дістатися потічка, та море раптом стає світлим-прозорим — прекрасним, як життя, де наївна Вітка беззастережно віддасть останню копійку, іронічний Ігор Росов простягне руку, поштарка Галя вхопиться за мітлу, Уляна нагодує, Санджив заспокоїть і Толя… Толя не покине ніколи. Безплідна мрія вже несла — занурила Майку у світле море, та вона раптом опинилася у вузькому брудному потічку — у такий виливали помиї в генічеському ресторачику: зовсім поряд із морем, та ніколи в нього не впаде.

Майка відсахнулася від вікна. Увіп’ялася поглядом у грубого дядька: «М’ясо?» Їла очима, висмоктувала собі — усе більше, більше…

— Сто років житиму… — прошепотіла глухо. — Ще встигну храм побудувати.