Читати книгу - "Заклятий козак"

- Ходіть, то й покажу.

Охрім пішов попереду. Тут дно балки ширшало. Стояли тут грядки з яриною, овочеві дерева, пасіка. З-за гори місяць показався. Стало ясно, й усе було видно. Старий завернув убік, відчинив малі плетені ворота й впустив туди козаків. Зараз же вискочили два великі, мов вовки, пси. Стали біля діда лащитися, а тоді обнюхали козаків і теж помахали хвостами.

- Бачу, що ви добрі, свої люди, коли мої пси на вас не гавкають… То мудра тварина, зараз занюшить козацьку душу. Коли б так сюди попав пан, або жид, або татарин, так на шматки розірвали б.

Наблизилися до хати. Та то не була хата, а велика камінна печера, до якої старий Охрім приставив двері й усередині причепурив. Козаки ввійшли за старим усередину й він засвітив каганець.

Карпо роздивлявся. Була се простора висока печера з рівним глиняним помостом. З одного боку в стіні видовбана піч, на якій догорав огонь. Від того блимало світло по стінах, малюючи невиразні дивовижні узори, які то повставали, то зникали, пересувались з місця на місце.

Дим з тої печери виходив якоюсь щілиною на двір. Навпроти входових дверей стояла якась щілина, заткана дошками. Були се двері до льоху. Карпо не міг при світлі гаразд роздивитись відразу. Він держав на руках хлопця й не знав, де його діти.

- Будь ласка, діду, чи нема в тебе чого з’їсти, бо ми страх голодні, й для дитини б дечого.

- Зараз зварю козячого молока, а для вас зараз вечеря буде. - Старий пішов з каганцем поза піч до якихсь дверей. Там була невеличка печера з лежанкою, вкритою кожухами. Він покликав туди Карпа.

- Ось тут поклади дитину та зроби біля його, що треба. Карпо поклав хлопця на лежанку й розгорнув з кожуха. Хлопець був мокрий. Він уже прокинувся та дививсь на все з острахом, не розуміючи, що з ним робиться. Карпо став обережно роздягати його догола з мокрої одежі.

- Я тобі зараз, Остапку, одежу просушу при огні. Поки що ти полеж так, а коли б тобі холодно було, то накрийсь кожухом.

- Я хочу до мого покою.

- Тут нема, дитинко, твого покою, пожди до завтра…

- А я хочу! Занеси мене зараз до мами.

- І мами тут нема, а тепер і ніч, і далеко їхати.

- Зараз до мами мене занеси, сердився хлопець, а то я поскаржуся батькові, й він звелить тебе побити.

Хлопцеві здавалося, що то хтось із слуг коло його порається.

Карпо передав мокру одежу Максимові, щоб той просушив її при огні.

За той час приніс старий Охрім кухоль теплого козячого молока.

Хлопець узяв кухоль в руки й став жадно пити молоко.

- Добре молоко? - питає старий.

- Не добре, воно смерділо. Завтра мені такого не давай.

- У мене, дитино, іншого нема…

- То завези мене зараз до мами…

- Тепер не можна - ніч, у лісі вовки бувають. Можуть тебе з’їсти.

Хлопець почав плакати. Його вдягли в просушену одежину й поклали спати. Він довго ще хлипав, поки заснув утомлений.

Старий узяв каганець і ввійшов до першої печери. Він поставив на столі борщу з рибою, паляницю, меду…

По вечері вийшли надвір. Ніч була прегарна. На блакитному небі світив великий місяць. Усюди було тихо, лиш соловейко в садку аж заходився, так виспівував. В повітрі пахло від розквітлої садовини, що, мов снігом, вкрилася білим цвітом. Дерева кидали дивовижні тіні на мураву.

Чарівна українська ніч!

Старий виніс кілька кожухів і розіслав на землі під розкішною, черешнею.

- Ну й козаки в нас! - крикнув Карпо, а де ж наші коні?

- Не журись про коней, їм добре і безпечно. Он там пасуться поприпинані.

- А не буває тут часом вовка?

- Буває й вовк, та в мене добрі собаки. Здалека його почують та розірвуть на шматки. Сідайте ось тут, коли не голодні, та розкажіть мені, звідкіля ви й куди їдете?

Карпо став розказувати старому про все, що ми вже знаємо… Дід Охрім вислухав усе, покурюючи люльку, та й каже:

- На пана Овруцького треба б нашого Кривоноса. Той ніколи з порожніми руками не відходив. Ех! Набрали ми тих замків, панських, набрали, а що панів та жидів налущили, то й не перелічиш.

- Хіба ти, діду, Кривоноса знав?

- Чи я знав? Я з ним у всіх походах був, та й його славну смерть бачив ось тими очима, що на тебе дивлюся!

- А хіба ти такий старий?

- А як ти гадаєш?

- Шістдесят либонь…

- Додай ще двадцять, то якраз буде мій вік…

- Вісімдесят літ? - скрикнув здивовано Максим…

- Так, так, синку. Як покійний Хмель утік на Запорожжя, то я вже козаком на Січі був. От так наче тепер Його бачу, як стоїть на січовім майдані перед усім товариством і плаче, жалується: «Я, - каже, - старий козак, поможіть мені, браття»…

Пішло козацтво з ним, пішов і я. Запорожців начеб огнем підпалив. Було завзяття. Жовті Води, Корсунь… гей-гей, Боже святий! Гомоніла слава козацька. Ляшків-панів, жидів-орендарів та єзуїтів гнали, мов череду… Потому пішли загони по всій Україні. Я ходив з Кривоносом. То був козак! Як світ світом, такого не було й не буде. Лицар був. Нічого не було, чого б він злякався. А вже на ляхів страх завзятий був. А жидів мотлошив, що аж рука умлівала. Козацтво йшло за ним, як нетлі за світлом. Часи, часи славні, де ви поділись? За Хмелем став цілий народ. У кого лише здорові руки та нош, кидав усе та біг до батька Хмельницького. То була сила. Ми могли й без татарської підмоги розмести цілу Польщу. Не раз говорив славний полковник Богун, щоб позбутися татарів та самим кінчати. Хмель не зважився на те, хоч знав, що татарва його вже кілька разів зрадила. Не послухали Богуна От і прийшло Берестечко.

- Ти, діду, був і під Берестечком?

- І там був. Я зрятувався чудом Божим. Три дні болотом ішов, комишами. Не гадав я вийти живим.

- Так славно почалося, а що з того? - зітхнув Карпо.

- Така воля Божа. Попуст за наші гріхи… так, так. Хмельницький славний козак був, розумний ватажок, та він не доріс до того, щоб Україну поставити самостійною… Як би вам