Читати книгу - "Похорон богів"

на себе в гладеньке срібне зиркало. Дивився чи не вперше в своєму житті. Дивився й подивовувався, не вірячи власний очам, бо бачив у зиркалі старого зморшкуватого лева. Колись, у далекому дитинстві, як було йому літ, може, зо п'ять або шість, купці подарували його батькові Ольгові лева. Лев лежав у залізній клітці й був дуже старий, його привезли з Багдада чи Дамаска. Лев мав довгий широкий ніс, заплутані в зморшках маленькі очиці, наче закапані козячим молоком, верхня губа в нього була товста й також довга, підборіддя голе й сиво-руде, а кругом голови й на шиї плуталися сиво-руді ж побляклі пасма. Тепер із зиркала на нього блимав такий самісінький перестарілий лев.

Свенельда ж посадовили в клітку: вигнали з княжого двору й загнали я сестрин двір, в оцей усіма покинутий Вишгород-Київський, у якому Ольга тримала колись золото, срібло та камінці, що стікалися сюди з усього світу. Коли тут помирав його старший брат, Свенельдові й на думку не спадало, що йому теж доведеться доживати віку в цьому холодному, покинутому всіма дворі, схожому на клітку.

Той старий батьків лев незабаром здох, його витягли з клітки й прикопали якнайдалі від Києва — десь у Хрещатому яру. Тепер Свенельд згадував про це й злорадо посміхався. Глибоко помилився той деревлянський робітник, коли подумав, що не варто боятися його, сина великого завойовника Ольга.

Доброчин сьогодні вранці повернувся переможцем з Червенських городів, але рано він справляє перемогу. Местиша та Ільдея-хан забарилися в низах - дарма, нічого. Местиша прийде з вікінгами та печенігами такого дня, коли цього ніхто й не сподіватиметься, а Сігурд відчинить йому браму Подільських воріт, які стережуть надійні люди.

День великої помсти ще настане.

Свенельд кволо посварився кулаком у бік города, що виднівся ліворуч од Претичевого дідинця. Київ здавався кріпким і незрушним, але Свенельд знав у ньому кожен рів і кожну заборолину на валу. Він ще не сказав свого останнього слова.

Свенельд надсилу підвівся й потяг ноги до дверей, бо думки розпирали його серце, й коли переступив через вичовганий покійним братом Асмусом поріг, протягло й незмащено зарипіла брама. Свенельд повернувся й виглянув у вікно. До двору вскочило кілька верхівців, а невдовзі на лізниці почувся квапливий гуркіт кованих чобіт. То могли бути вірні люди ярла Сігурда, але Свенельд раптом відчув, що в шлунку йому холоне.

Переселивши позаминулого року Свенельда сюди, Доброчин посадив тут і Сігурда з його сестрою та небожем, давши їм кількох челядників і робітників. Тепер кроки й голоси лунали на Сігурдовій половині хорому, й Свенельд, роззявивши від напруження рота, намагався вгадати з приглушених товстими стінами голосів, що там діється. Це тривало довгих кілька хвилин, які остаточно виснажили світлого князя, й він непомітно для себе опустився на лаву й закуняв. Останній рік таке траплялося з ним дуже часто. Коли ж він прочуняв і спробував глянути в бік дверей, то нічого не побачив, бо голова безвільно звисла мало не до колін, а в'язи подеревіли й заклякли.

На порозі хтось стояв. Свенельд почав обережно підводити голову руками, й коли нарешті достатньо підвів її, побачив Ждана Будимировича та кількох мужів з оголеними мечами.

— А ти спиш? — злобно посміхнувся воєвода молодшої дружини, ступивши через поріг.

Якась дивна сила звела Свенельда на ноги, змусивши його забути про гострий біль у в'язах і голові. Він глянув у темні сіни й упізнав Сігурда, руки якого були туго скручені попереду сирим ремінцем, а під оком яріла кривавиця.

— Чого ж мовчиш? — спитав Ждан Будимирович і тицьнув Свенельда пальцем у груди.

Свенельд уже забув, про що питав його воєвода, хотів був перепитати: «Що?», та тільки роззявив рота, а потім почав поволі падати назад. Він упав навзнак на неприбрану постелю, коли ж воєвода Ждан Будимирович підійшов і схилився над ним, незаплющені очі Свенельда перестали кліпати.

— Щекові щекова ж і смерть, — проказав воєвода молодшої дружини. — З розплющеними очима здох.

А на пиру так ніхто нічого й не помітив. Пирували з обіду аж до третіх півнів, і коли порозходилися спати, доброї півдружини й усієї раті в Києві вже не було.

Доброчин найбільше тепер думав, як би не насторожити своїх сватівників, що приїхали забрати його доньку. А вранці мав початися шлюбний семиденний пир.

Охрестити ж київську княжну повинні були аж у Гнезні, й за цей гріх перед дідніми богами Доброчин пообіцяв стребити Дажбогові свого найулюбленішого коня.

Світлий князь напучував уночі Претича перед витятою:

— Визбираєш варягів з усіх низових городів. Щоби й насіння не лишилося.

— Й сімейних теж? — запитав Претич.

Доброчин відчув глузування в його словах. Претич іще торік заперечував, щоб розміщувати «найвідданіших» варягів по низових городах.

— Щоби й на насіння не залишилося! — повторив Доброчин, — І спробуй здогнати Местишу Варяжка та печенігів. Хоч за Порогами — а здожени: чорні круки підпоможуть.

— З Ільдеєю маю сквитатися ще за отара, — сказав головний воєвода. — Князя Святослава вбив не Куря, а його син.

А ПЕРЕД ДЕВ'ЯТЬМА РОКАМИ...

— Це ж нині по смерті Святослава рівно дев'ять літ... Човни та ладді ладнали до самого літа. а після великодня рушили вгору Дніпром. Пливемо попаски й сяк-так одбиваємось од печеніга, а проти струменя знесиленому голодом важко гребти. Печеніг підійде з правого берега — підбиваємося на лівий бік, а як з лівого — то ми на правий. А тоді Куря бачить таке, почав іти за нами слідом обома берегами. Ночували на острівцях. А воно ж голод! Ну, впіймаєш яку рибину чи качку вб'єш, але хіба тим настачиш?

Отак цілих два місяці петляли, аж нарешті Пороги.

Святослав розділив нас на два полки: один толк ратиться з печенігом, а другим перетягає берегом ладді, плоти й човни. Святослав підкликав мене та й каже:

— Як доберемося до Хортича, візьмеш дві сотні й спробуєш уночі втекти. Печеніг став не такий многий.

Печеніга й справді поменшало на берегах. Я хотів прорватись легкими човниками до низових городів і привести підмогу. Хто ж тоді знав, що Свенельд і про все вже поклопотався!

Пробилися ми до Хортича на третій день, беру серед ночі легенькі ладді А рушаю: печеніга начебто ніде нема. Думаю: за