Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– Мало, що язиками плещуть, – перебив син батька.

– Та не плещуть язиками, – старий стукнув долонею по столі і теж розстебнув верхній ґудзик. – Наші їздили на підмогу! Зерно, мов гірські хребти, височіє. Дух перехоплює від такого багатства. Душа радіє й співає. А везуть хлібець на елеватор та на станцію, то не по дорозі машини біжать – по золоту. Здавати зерно нікуди. Черга не зменшується – росте. Згорить хліб на елеваторах. Пропаде в буртах.

– Але чому? чому так?! – мимоволі вигукнув замполіт.

– Бо без голови живемо, – після тяжких роздумів видавив із себе старий.

– То що, не треба піднімати цілину?

– Чому ж не треба? Цілина – річ розумна. Сам помізкуй. Безголова жадоба губить. Головне – виростити, зібрати з поля, відрапортувати, щоб на груди галасливі керманичі почесні знаки повісили. А там – хоч трава не рости. Точнісінько, як із колективізацією.

– Так що ж, батьку, вважаєш, колгоспи себе не виправдали?

– Це ж як сказати, синку. – Старий помовчав, подумав, мов згадував пережите. – Точно не вгадаєш, як би воно сталося, коли б усе з розумом будували. Отут арифметика проста. У перший рік потрібно відкрити стільки господарств, скільки вистачить техніки. Народ придивиться, що та як. А в колективному господарстві працювати легше, техніки вдосталь; урожаї більші, адже й добрива, й наука; та й не останній аргумент – на трудодень вагомий лантух зерна колгоспник привезе у свою комірчину, і гріш дзенькне в гаманці. Подивиться одноосібник, зважить, почухає потилицю й замислиться, що осідлати: звичну кобилку з плугом і навіть сохою чи кермо трактора. Машин. Народ не силоміць треба в колгосп заганяти, не арканом тягти; відбирати, як у нагороду, трударів приймати, а не ледарів, нероб та п’яниць. Отоді, впевнений, і колгосп став би господарством-годувальником. Радістю, а не каторгою… А кому не до снаги громада, кому в радість одноосібно горбатитися – відріж земельки під зав’язку. Нехай горбиться, пуп надриває. Тільки своєю сім’єю. Без наймитів…

– Так-так, батьку, – засміявся замполіт, потім додав задумливо: – Просто до примітивності, але доладно.

– Доладно-доладно. Шкода лише, що нетями стільки років правили, правлять і зовсім страшно, коли стануть ще правити. І з цілиною – той же колгосп. Навіщо піднімати стільки землі за один-два роки. Жити людям ніде. Бездоріжжя. Елеваторів обмаль… Ось і гноїмо хліб та працю людську закопуємо, відучуємо трудитися й тих, хто без праці жити не міг. І не зрозумієш, у кого такі очі завидющо-хапущі. Підніми гектар. Вирости врожай. Збери. Збережи. Усе до останнього зернятка віддай народові. На пиріжки та паски. Копійчину одержи зароблену. Ось воно і свято. Наступного року підніми вдвічі більше. Та там, де людей облаштували, де худобині теплі приміщення, де для техніки хоча б навіс споруджений. Не за рік-два в колгоспи народ прийшов би. І цілину років 5 або 10 піднімай – лише дорогу без кісток та зерна мости. Якби не кваплячись ішли – о-ой як далеко поскакали б. І не з торбою, а зі скринею, набитою добром…

– Так, батьку…

– Ось тобі й т-так, – старий подивився тужливо на сина, махнув безнадійно рукою, закінчив сердито: – Ось таку нау-ку виніс я за останні три-чотири десятки років. Не знаю, коли ж вони винесуть. Ті, що там. ТАМ…

Замполіт, ніби наяву, ось тут, у кабінеті, бачив старого з піднятою рукою, що вказувала кудись у невидиму й недосяжну височінь.

Часто думав майор про гігантоманію. Вище за всіх. Дальше за всіх. Швидше за всіх. На диво – можуть. Вражають світ на виставках зразково-показовими виробами. Війна… Просто неба у спеку та й у холоднечу робили краще, ніж усі, і більше. Спотикаємося, падаємо, знову йдемо й знову на тому ж місці б’ємо лоба. Безлад у думках, і такий же хаос, розбрід у душах.

Іванов знову поглянув на схованку. Деякий час відкрито лежали в теках вирізки про Леніна, Троцького, Бухаріна, потім усе більше – про генсека. Спочатку Сталіна лаяли, а іноді й боляче били. У перші роки та й прослизне криве слівце.

Замполіт стулив повіки, напружив пам’ять. Здалеку, слабким відлунням долинули слова: «Багаторазово попереджав товаришів…» Ні-ні, не те. Ленінські слова навіки вкарбувалися в пам’ять, а виступ Каменєва на ХV з’їзді… Майор ледь труснув головою, ніби налаштовував її на потрібну хвилю. Зміст виступу пам’ятає, можливо, порядок слів відрізняється від оригіналу. Невиразне бородате обличчя колишнього члена ЦК прояснилося. Чітко зазвучав і голос майбутнього ворога народу:

«…неодноразово говорив групі товаришів-ленінців, я повторюю це на з’їзді: я дійшов переконання, що товариш Сталін не може виконувати роль об’єднувача більшовицького штабу. Цю частину своєї промови я почав словами: ми проти теорії єдиноначальності, ми проти того, щоб створювати вождя!»

Важко поставити знак рівності між словами Ілліча й ворога народу, хоча за своєю суттю – вони близнюки, з однієї пісні: та ж мелодія й ритм, лише інтонації різні. Та ще й мовлені в день народження Сталіна.

Тепер майор остаточно все згадав. Це трапилося двадцять п’ятого року на ХІV з’їзді партії. Образливі слова, але справедливі, хоча й вимовлені в день народження – удар під груди, навіть нижче пояса. Збіг… Чи розраховано-обачливий удар, після якого зазвичай не підводяться. Підступний удар. Ворожий. Якби не було листа Леніна, й миті не сумнівався б: ворожі пісні з ворожого голосу. Але іноді закрадався сумнів: раптом Ілліч помилився або через хворобу не все з’ясував? Тяжка хвороба може вплинути… Ось і помилився. Твердість Сталіна вважав за жорстокість, а зрадництво Каменєва й Зинов’єва прирівняв до помилки. Так багато хто думав тоді. Нерозлучна пара видала план повстання в 1917 році! Сталін