Читати книгу - "Спокута"

– Куди це ти збираєшся? – невдоволено глипнула на неї Ганна, помітивши, що Марта вдягає шубку.

– Іван приїде, піду розвіюся, – відповіла Марта.

– Розголос серед людей піде. Неприємно. У нас село, а не місто, – зауважила Ганна.

– Про що розголос? – Марта застібнула ґудзики і подивилася на жінку.

– Не вдавай, що не зрозуміла. Нечемно кататися з малознайомим чоловіком. Хто він тобі?

– Він мій друг, а я – незаміжня. Чи заміжня? Вам краще знати, але ви все мовчите!

– Невдячна! – Ганна скривила обличчя й удавано схлипнула. – Ми до тебе поставилися, як до рідної! Виходила тебе, з того світу витягла, а ти…

Марті стало ніяково й вона підійшла до Ганни зі спини, обняла її за плечі.

– Вибачте, тітонько, – сказала вона стиха, – якщо вас образила. Я не хотіла.

– А! – махнула рукою жінка. – Я звикла до людської невдячності, коли за добро плюють тобі в душу.

– Чим же я вас образила?

– Вештаєшся бозна з ким. Краще б картоплі з погреба внесла, треба свиням ставити варити.

– Я зараз дядька Андрія попрошу, він внесе, а я пішла.

– Іди, наводь сором на нашу родину. Ще трохи, і називатимуть тебе хвойдою.

Марта промовчала, зітхнула й пішла надвір. На вулиці тихо. Навколо нікого, лише білосніжне полотно зими та цівки диму з димарів, спрямовані вгору. Чекала Марта Івана недовго. Його автівка, здійнявши під колесами снігову куряву на дорозі, розвернулася на сто вісімдесят градусів і пригальмувала біля жінки, що притримувала руками піднятий вгору комірець шубки. Марта сіла на переднє сидіння і посміхнулась.

– Куди поїдемо? – спитав Іван.

– Не знаю, – сказала Марта й мимохіть подумала, що це слово найчастіше згадується у її житті.

Дорогою вона розповіла про марні спроби дізнатися у своїх господарів адресу інтернату, а Іван, у свою чергу, розповів про свої пошуки.

– Нема сумніву, що твої родичі щось приховують, – підсумував розмову Іван. – Схоже, вони зацікавлені в тому, щоб ти нічого не згадала і минуле залишилося таємницею. Їм це вигідно, але чому?

– Вони забрехалися, і це очевидно, – задумливо промовила Марта. – Якщо відверто, то мені вже байдуже, хто я і що зі мною трапилось. Я лише хочу знати, чи насправді в мене є син і де він зараз. Іване, віриш, я так змучилась! Відчувати, що в тебе є дитина й не знати про її долю – так тяжко! Серце підказує, що ще є чоловік, якого я кохаю, до щему в серці, до болю, а розум не хоче сказати мені, де він і хто він. Як мені жити далі?! Сподівалась, що поїду в інтернат і там усе згадаю, а тепер бачу, що тітка з дядьком мені морочать голову і надалі так буде. Ти ж розумна людина, Іване, підкажи, що мені робити?

Чоловік зупинився, подився їй в очі. Вони були напрочуд гарні, темні, зволожені, широко відкриті, в них можна було потонути, у них були прохання, надія, відчай. Заради такого погляду чоловіки ладні перевертати гори, пригортати небо, робити відчайдушні вчинки, але Іван знав, що ці очі йому не належать. І все одно, він ладен зробити все можливе й неможливе, щоб у них засяяв промінчик радощів. Він ладен був зробити все заради щастя цієї жінки, яка ніколи не буде його, але зараз дивиться йому в очі з надію, чекаючи від нього допомоги.

– Марто, – сказав він схвильовано, – давай спробуємо ще раз.

– Що спробуємо? – тремтячим голосом промовила Марта.

– Спробуємо повернути тобі пам’ять.

– Як, Іване?

– Якось я відпочивав на заході країни і трапилась біда з… моєю знайомою, – сказав він, – їй потрібна була медична допомога, а місцеві порадили звернутися до жінки, яка живе в горах.

– Мольфарка?

– Не знаю. Може, й мольфарка, може, відьма чи чаклунка, – посміхнувся Іван, – але вона за кілька днів поставила на ноги жінку, яка пошкодила хребет.

– Повернути пам’ять – не хребет вправити, – сумно зауважила Марта.

– Але спробувати варто!

– І що ти пропонуєш?

– Поїхали туди негайно!

– У мене немає грошей, ти ж знаєш. На поповнення мобільного рахунку доводиться в тітки просити, а тут…

– У мене є із собою картка!

– До Нового року лишилося кілька днів, тож квитків на потяг не буде в продажу.

– Ми поїдемо машиною! Негайно!

– Ти божевільний, – незле дорікнула Марта. – Мені потрібно зібратися, взяти якісь речі із собою.

– Які речі? Навіщо вони тобі?

– Рушник, зубну пасту, щітку, білизну.

– По дорозі щось купимо.

Іван повернув ключ запалення і машина рвонула з місця.

– А мої родичі?! – похопилася Марта. – Потрібно їх попередити.

– Зателефонуй їм, – порадив Іван.

– Якесь божевілля, – сказала Марта й дістала мобільник.

На автозаправці Іван подзвонив Роману.

– Ромко, є цікава пропозиція, – сказав він йому. – Кидай все геть і поїхали з нами.

– Куди і з ким? –