Читати книгу - "Руїни бога"

Баррі» у Стоунґейті, а тоді вони заходили в «У Бетті» і їли меренги з вершками. Учора вона замовила в «У Бетті» меренгу — було дуже смачно, але це вже не втрачені солодощі її дитинства.

На першому поверсі «Своллоу і Баррі» була маленька вітрина, де продавали гребінці зі стразами і заколки, там приємно пахло дорослими парфумами. На другому поверсі перукар завжди казав, яке в неї гарне довге волосся, й підрівнював кінчики, щоб було «ще краще». Це було місце розкошів і втіхи, де люди робили їй компліменти і всі любили Ненсі, проте після маминої смерті батько заявив, що не буде заплітати їй коси щоранку і потрібна «зручніша» стрижка, тож він відвів її до жахливого салону неподалік від дому. Зараз такі заклади називають «Всі стрижки в одну ціну» чи «Кучерики», а тоді салон називався «У Дженніфер» — вона досі пам’ятає, як там було холодно і що бузкова фарба на стінах лупилася.

Вона вийшла звідти із жахливою короткою стрижкою, яка їй геть не пасувала і перетворювала на простушку, а втрачене волосся лишилося на порепаному лінолеумі. На неї вже не чекали ані меренги в «У Бетті», ані домашній лимонад і шоколадні цукерки вдома. Вона плакала і плакала, і…

— А самі ви причесуватися не могли?

— Перепрошую?

— Ви не могли самі причесуватися?

— Мені було дев’ять, так що ні. Нормально не могла.

Ненсі уважно її зачесувала щоранку і щовечора перед сном.

Це була зворушлива мить єднання.

У дитинстві в Берті було довге волосся. Так вийшло, Віола просто ніколи не водила її до перукаря. Віола добре пам’ятала, як вона намагалася спровадити дітей до школи: вранці була вкрай неприємна година, коли Берті гальмувала, а Сонні капризував. («Може, просто треба вставати раніше?» — припустив батько. Точно, ніби вона висипалася). Берті ненавиділа ритуальну борню з гребінцем, який не справлявся із покладеним на нього завданням. Вона совалася на стільці й вила, коли гребінець плутався у волоссі, тож зазвичай ішла до школи з космами, які стирчали на всі боки. Але вона ходила у вальдорфську школу, де всі діти були не дуже доглянуті, тож це не мало значення.

Віола поморщилася, коли у свідомості раптом зринув давно забутий спогад, як вона кричить на Берті:

— То причесуйся сама, як не можеш сидіти рівно!

А тоді пожбурила гребінець через цілу кімнату. Скільки тоді було Берті? Шість? Сім?

Ох, Віоло-Віоло.

Цей раптовий спогад завдав чергового удару Віолиному серцю, постраждалому від учорашніх одкровень. («Я справді була такою жахливою матір'ю?» — спитала вона у Берті. «А чого це ти в минулому часі?» — відповіла Берті. Що посієш…) Ще один удар. Тріщина у скам’янілому Віолиному серці перетворилася на прірву. Удар, черговий удар. Не можна сказати, що її не любили (хоча саме так це відчувалося), ніхто не відчужував її від любові, вона сама винна. Вона недурна і прекрасно все розуміє. То що далі? — спитав Голос здорового глузду. Може, варто почати…

— Та коли ж ти нарешті заткнешся, — втомлено проказала Віола.

Коли Берті ненадовго лишилася у Віолиного батька («Я в нього жила, а не лишилася ненадовго»), він за традицією відвів її до перукаря, звідки вона повернулася зі старомодною стрижкою під горщик і пластмасовою заколкою. Берті повідомила, що стрижка їй дуже подобається (це виключно аби її подратувати, підозрювала Віола).

— Тепер вона може сама причесатися, — додав батько. Він був просто-таки одержимий самодостатністю, тим, щоб люди за себе відповідали.

Він захропів.

— Мене досі цікавить та ваша «пересторога», — нагадав Грегорі.

Віола зітхнула.

— Може, я не так висловилася.

Її батько подобався всім. Він хороша людина. Він добрий. Вона бачила, як він убив маму.

— Віоло, ви хочете про це поговорити?

*

Процесія кораблів нарешті добігла кінця, коли до кімнати увійшло двійко медсестер і спитали:

— Готові лягати, Теде?

— Він і так лежить, — нагадала Віола, і медсестри розсміялися, ніби вона сказала щось смішне.

Вони були філіпінки («Медсестри володіють тагалозькою») і сміялися, хай би що ти сказав. Цікаво, це Філіпіни таке радісне місце — чи медсестри просто раді, що звідти вибралися? Чи, може, вони не розуміли ані слова? Була тільки шоста — він навіть лягав спати, як маленький. Одна з медсестер принесла підгузок, і вони терпляче дочекалися, доки Віола вийде з кімнати. («Повага до людської гідності клієнтів — наш пріоритет»).

Коли батька помили і вклали, Віола повернулася до кімнати, щоб попрощатися.

— На наступному тижні не приїду, — сказала вона, хоча їй і здавалося, що з ним немає сенсу говорити про майбутнє, та й узагалі ні про що. — Я не додому їду, а на літературний фестиваль у Сингапурі.

Він щось сказав, може, і «Сонні».

— Так, там сонячно, — сказала вона, хоча розуміла, що йому йдеться не про те.

Берті сказала, що із Сінгапуру до Балі — «рукою подати». Раз вже вона буде там, то чому б не побачитися зі «своїм єдиним сином»? (І це Берті їй закидала, що вона пасивно-агресивна!). Насправді переліт займав чотири години, але йшлося не про час і відстань, якщо, звісно, не зачіпати їхній метафоричний вимір, — а Віола його не зачіпала.

— Що ж, то я піду, — сказала Віола, з полегшею кидаючи погляд на годинник. — Я викликала таксі.

Від близькості втечі вона майже стала ніжна і легенько поцілувала Тедді в лоб. На доторк він був прохолодний і сухий, майже як забальзамована мумія. Його рука здригнулася, а більше він не подав ніякого знаку.

Унизу, біля головного виходу, товклася старша пані, одна з ходячих мерців, — вона глипала на галявину, де міг би бути милий садочок для «пожильців», якби його не відвели під парковку для співробітників. Віола її впізнала: жінку звали Агнеса. Коли батька переселили до «Тополевих горбів», та ще була при здоровому глузді й заходила до нього поговорити. Зараз вона кліпала мертвими риб'ячими очима і вільно володіла тарабарською.

— Доброго дня, — люб’язно привіталася Віола. Досвід засвідчував, що з тими, чий погляд ковзає просто повз тебе, мовби це ти привид, а не вони, спілкуватися тяжко, але вона все ж спробувала: — Ви не могли би посунутися? Мені треба йти, а ви на проході.

Агнеса щось пробурмотіла, але це як слухати, що Берті муркоче уві сні.

— Вам туди не можна, — сказала Віола, намагаючись її відштовхнути, але Агнеса завмерла на місці, непорушна, як корова чи дім. Віола зітхнула: — Тоді це на вашій совісті.

Віола ввела магічний код («4-3-2-1»). Агнеса стрімко вислизнула назовні — її швидкість вражала, коли Віола сіла в таксі,