Читати книгу - "Вогняна зима"

На неї ніхто не озирнувся. Алла знала — тут звикли й не до такого.

— Свєто, ти замовкнеш? — спитав батько, без злості, показуючи, як йому все набридло. — Ходімо додому, досить із нас.

— Без неї з місця не зійду! — Світлана Дорош тицьнула в бік доньки. — Чого встали, міліція ви? Робіть своє діло! Заберіть їх усіх, наведіть порядок!

— Де ти бачиш непорядок, мам? — спитала Алла.

— Чекайте, — слідчий знову перебрав увагу на себе. — Ви в курсі, шановна Алло Петрівно, що ваша мама десь та й права?

— Ніде вона не права. Вона написала в міліцію заяву, що мене тут утримують проти волі. Ґвалтують та катують. Через те я не ночую дома. Вимагають заплатити тисячу доларів у фонд Майдану, на його утримання. Тоді відпустять. Ви переконалися, що це брехня.

— Тобто ваші батьки брешуть? — уточнив чорнявий, озирнувшись на них.

— Вони помиляються. Хіба ви не бачите, що зі мною все добре? Що ще потрібно, аби ви переконалися в цьому?

— О! — чорнявий багатозначно підніс пальця, тепер повертаючись до вусатого сотника. — Це вже наступне питання. Припустімо, з вами справді все в порядку. Хоча медичний огляд може виявити зовсім інше. Навіть якщо лікарі підтвердять, що ви не зазнали фізичного насильства, ніхто не доведе відсутності в підвалах Будинку профспілок чи деінде тих, кого таки утримують силою, — полонених, котрих тут уважають ворогами. Міліціонерів, наприклад. Ви чули про зникнення наших колег на Майдані? А ми чули. У газетах читали, в Інтернеті… Маємо повне право перевірити інформацію, надану громадянами. Зайти з обшуком, наприклад.

— Спробуйте, — знизав плечима сотник. — Ваших уже водили на екскурсію. Можемо ще вас провести, особисто. Кого знайдете, той ваш. Але всі разом будемо ходити там, куди ви захочете запхнути носа. Годиться?

До міліціонерів підійшли дві волонтерки зі штучними українськими віночками на непокритих, бо сніг давно станув, головах. Від запропонованого чаю стражі порядку мовчки відмовилися, і дівчата пішли далі.

— Ви не забалакуйте питання, шановний, — чорнявий підніс голос.

— Так ніхто нічого не забалакує. Ради Бога, кажу, гайда хоч зараз.

— Мамо, ти припиниш це? — Алла відчула: ще трохи — й зірветься на крик.

— Пішли додому, я тобі сказала! — не вгавала Світлана Русланівна. — Я тут усе розжену! Товаришу слідчий, чого ви з ними панькаєтеся? Я в шоці від вас узагалі! Законна влада, з наших податків живете, а дозволяєте в центрі Києва такий бардак! Не вживете заходів зараз — я вище піду! Я до міністра дійду, ясно вам!

Петро Семенович легенько взяв дружину обома руками за плечі.

— Ходімо додому, Світлано. Ходімо, ходім. Провідали доцю — і гайда.

— Забери свої руки! — крикнула жінка.

Слідчий кивнув у їхній бік, далі говорячи з сотником:

— Бач, що робиться? То як, реагуємо на заяву громадян? Чи що?

— Ліпше «чи що», пане начальнику, — той картинно погладив вуса. — Добре, нічого мені з вами робити. Доцю, ми ще потрібні?

Так він називав Аллу. Судячи з батькової реакції, його це трохи зачепило.

У кишені легенько заджмелив смартфон. Уже не питаючи дозволу, Алла витягнула його, глянула на дисплей, простягнула Іллі:

— На, поговори. Думаю, це по ліках уже озиваються. Бач, сама не можу.

Хлопець прийняв дзвінок, закрив пальцем вільне від слухавки вухо, аби не заважав гармидер. Відійшов на кілька кроків далі.

— Я розберуся, — кивнула Алла вусаневі, той теж відступив назад, та далеко відходити не квапився.

Повз них пройшла ще одна чота Самооборони, тепер уже рухалися в протилежний бік, до мерії.

— Ми можемо забрати заяву? — поцікавився Петро Семенович. — Усе в порядку. Повелися на чутки, знаєте. Усяке може бути. Та цього разу все в порядку, донька жива й здорова.

— Забрати можете, — кивнув чорнявий слідчий. — Тільки воно вам треба? Бачте, на них нема управи, закону. Так би знайшли.

— Нічого ви не знайдете, — батько простягнув руку. — Давайте сюди. Можемо й маємо право. Могли — давно б уже розігнали всю цю, так би мовити, зимову казку. Одних саджаєте й судите, інших це, бач, не лякає. Давайте, кажу. Я військовий, за вас вашу роботу не робитиму.

— Маєте право, — слідчий видобув із портфеля складений учетверо аркуш, повернув Дорошу. — А військові ще зроблять. Або — не зроблять. Краще б не робили, і тут це прекрасно розуміють. Чули про домовленості?

— Ні.

— Значить, так воно вам треба.

Не