Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

взірець здивування. Цього було досить аби дві чорні дірки вхідних отворів куль прикрасили симетрично його лоб. Якраз над чорними бровами.

Стріляв полковник - з-за мого плеча.

Чи то від хвилювання, чи від того, що я оглух на одне вухо, але я не закричав, а загорлав щосили:

- Кореєць де?

- Тут він! - вперше подав голос майор, що вже вийшов з кухні до коридорчика і взявся розгрібати те, що лишилося від вхідних дверей.

Полковник заховав пістолет у кобуру і по-хазяйськи зайшов до кімнати. Потім повернувся до мене, всміхнувся і вклонився.

Двоє наших оперативників підняли корейця, заломили йому руки, одягли наручники і хутко обшукали. Хоча він добряче заробив у лоб, а потім по ньому потопталося все наше стадо, стояти намагався без сторонньої допомоги. Але до тями, здається, ще не прийшов.

Не знаю, що там у них у Азії ставлять замість свічок, але якби не майор, то наш «штурм Берліна» обернувся б падінням Рейхстагу. З’ясувалося, що кореєць відчиняв двері, тримаючи в одній руці знятий з запобіжника пістолет, другий пістолет був у нього за поясом ззаду, а у внутрішній кишені - отой ніж-багнет у спеціальних піхвах. Один автомат Калашникова - десантний варіант із металевим складаним магазином і два споряджених магазини - був запакований у фірмову аерофлотівську сумку. Другого «калаша» віднайшла залізнична міліція на вокзалі після того, як ніхто не з’явився по аналогічну сумку у визначений строк.

Але це було потім.

А найголовніший для мене доказ лежав під кількома чистими чорними сорочками у модному шкіряному чемодані: чотири банки з начебто меленою кавою і великий пакет з ампулами морфію. Я настільки поспішав, що не став навіть шукати ключ. І відколупав замки принесеним з кухні ножем. Те, що я шукав, було у кожній банці - під тонким шаром кави у запаяних фабричним способом поліетиленових пакетах. Порошок. Кожна пачка - десь двісті грамів.

- Що там? - безневинно запитав полковник, що завбачливо відійшов аж до стінки, щоб нам не заважати.

- Ціна життя восьми людей. До речі, спасибі вам, що я не став дев’ятим.

- То пусте, Олексію Михайловичу, то пусте.

Можна подумати, що він вбиває злочинців щонайрідше раз на тиждень. Хоча - хто знає…

Кореєць, що стояв між двома нашими хлопцями, нарешті отямився, підвів голову, побачив полковника з майором і зблід так, що свіжий синець впоперек його лоба з фіолетового став чорним. Він застогнав, захитався, засмикав скованими руками і закотив очі:

- Серце… води… благаю…

Один з оперативників кинувся до дверей на кухню.

- Стояти! - закричав я. - Тримай його!

Та було вже пізно. Як казав мій старий професор Прожогін, гуманізм згубив уже не одну цивілізацію. Кореєць різко відштовхнув другого оперативника плечем, у два стрибки дістався вікна на вулицю і викинувся вниз разом зі склом і рамою. За мить там, на Узвозі щось добряче загуркотіло і хтось загорлав від болю.

Коли ми скотилися сходами і вилетіли з підворіття, хлопці з зовнішнього оточення вже відтягли і поклали під стінкою труп корейця. І саме діставали з-під уламків шевської будочки напівживого Додіка. Останній подільський приватник стискав у руках недошитого капця і швайку. І, обливаючись кров’ю, голосно матюкався - що характерно, на їдиш.

Тренується, зараза, - подумав я. - Тепер точно поїде.

Полковник (чи хто він там насправді) підійшов до мертвого корейця і похитав головою:

- Шкода… доведеться обмежитися фотографіями. А планували привезти живим.

- Речові докази не забудьте, колего.

Полковник пропустив повз вуха це порушення субординації:

- Це ви про що?

- Про те, що в чемодані.

- А яке це має відношення до нашої справи? Я ж вам казав: мій народ із таким явищем, як наркоманія, не знайомий. Немає цього у нас.

- Так, розумію. Древня нація, давня культура, міцна мораль. Тоді чиє ж це добро?

Полковник знизав плечима, але не так, як це робить наш Старий, а з погордою:

- Хіба я знаю? Можливо, хтось із ваших. Він же квартиру не на вокзалі наймав. Або отой, інший, якого я застрелив. Він по нашим розробкам не проходить. Звісно, шкода, що ми маємо самі тільки трупи, але не проймайтеся, Олексію Михайловичу, особисто ви діяли професійно. Про вашу мужність я доповім.

Панська ласка на рябій кобилі їздить, хотів ляпнути я, але стримався і тільки схилив на мить голову.

Десь на горі біля історичного музею подала голос знайома міліцейська сирена. Генерал поспішає.

- Ну що ж, товаришу капітан, - усміхнувся самими тільки губами полковник. - поділимося по-братському? Ми беремо на себе той труп, що залишився нагорі, ви оце-от, що там лежить. І ні у кого з нас не буде більше проблем. До речі, я вас запрошую до мого рідного міста. Посидимо у хорошій чайхані за піалою найкращого індійського чи китайського чаю. Повірте - це аж ніяк не гірше кави.

Він ще раз вклонився і пішов до генеральської «Волги», що вже з шиком гальмувала від повороту. Майор дружньо ляпнув мене по спині і попрямував слідом. За якийсь час з-під «Річарда» пороз’їжджались і порозходились як усі причетні, так і випадкові перехожі. Обох убитих ще раніше повезли на