Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

з цим самому, – зітхнув капітан, розтираючи свого примороженого носа. – Жити поруч вас – вельми ризиковано навіть на мій смак, і буде розумніше, коли для себе особисто я зведу цей ризик до мінімуму.

Вони поминули череди буйволів, які, вистромивши з боліт свої рогаті голови, дивилися їм услід гарними, спокійними очима.

«А якщо це дійсно так, як я думаю, – розмірковував тим часом Петр, – то тут справді нема ніякого шахрайства, виходить, і батько, й імператор мали слушність».

І з цих несміливих його припущень неминуче випливав новий незаперечний висновок: які дива і які добродіяння зробив би він, і на які висоти підняв би розгублене і стражденне людство, він, людина, така всебічно обдарована, й здібна, й до того ж така шляхетна і чесна, що в цьому з ним ніхто не зрівняється, – адже навіть герцоги з пошаною говорять про нього як про особу, благословенну небом, – якби тільки він знав, ох, якби тільки він знав, куди його безталанний, упертий батько заховав власне ядро свого Філософського каменя.

Частина четверта
СТРАМБСЬКА ІНТРИГА

Пусте діло

Сонце вже сідало за Монте Маріо, коли Петр із капітаном д’Обере й двома вояками доїхали до Рима; а тим часом у густіючих сутінках незліченні палаци, й собори, й руїни, й будинки, й хатини, які заповнювали долину між сімома історичними пагорбами, поступово зливалися в щось суцільне, схоже на величезний чорний кристал, пронизаний дрібненькими сяючими цятками – вогниками ліхтарів і смолоскипів, скіпок, воскових свічок і лампад, які мерехтіли за незавішаними вікнами; на півдні контури Альбанських гір вимальовувалися ще в рожево-пастельній півсутіні, а на півночі уже виднів зигзаг Сабінських гір на тлі бузкової заграви. Над цим чудовим видовищем римських сутінків гули, й шуміли, й перегукувалися голоси трьохсот римських дзвонів; можливо, вони благовістили на вечірню молитву, а можливо, оскільки для вечірньої молитви вже було надто пізно, вони дзвонили на честь чогось винятково радісного й слави Господньої достойного, можливо, нової звитяги військ Його святості над покірною Венецією або тимчасового перемир’я, укладеного з нею, а можливо, якоїсь іншої, для християнського світу сприятливої події.

– Une belle ville Rome,[111] – сказав капітан д’Обере, коли вони поминули важке громаддя давньоримського Колізею, схоже на скелясту кручу.

– Так, місто й справді прекрасне, – погодився з ним Петр. – Але людина почуває себе тут провінціалом.

І справді, гігантські розміри марнотратно-пишного Міста міст, – більшого за нього Петрові досі не доводилося бачити, – і крикливо-гомінке життя його мешканців, ченців, і жебраків, і розкішно вбраних іспанців, які траплялися на кожнім кроці, і вояків, і пілігримів, і блудниць – у каретах, у ношах або піших – і патлатих бандитів, і маврів, і лакеїв, які, незважаючи на близьку ніч, звідкілясь і кудись рухалися або стояли на перехрестях вулиць, або сиділи на уламках колон і великих брилах, що випали з руїн, і жваво, й гучно гомоніли, перекрикуючи невмовкаючий голос дзвонів; усе це викликало в Петра відчуття страшної самотності. «Нічого не можна сказати ковалям, – похмуро думав він, – коли вони катують наш слух гупанням своїх молотів, бо цей шум неминучий при такій корисній діяльності, але не можна змиритися з існуванням дзвонів, які було виготовлено тільки і тільки для того, щоб вони гули й тривожили людину, тримали її в покорі й страху. Через те моїм першим завданням, коли я здобуду владу, буде поскидати дзвони й заборонити ними користуватися».

Так міркував Петр. Але він не встиг доснувати свої плани до кінця, раптом усвідомивши страшну безпредметність і безглуздість своїх розмірковувань: судячи з того, як стояли справи сьогодні, він, Петр Кукань із Кукані, був повний банкрут, пропаща людина без мети й даху над головою, нуль, який блукає в мурашнику цього безмежного і байдужого міста: Ізотту втрачено, її десь заховали й стережуть, і при своїй родовитості вона для нього недосяжна, вороття до Страмби йому немає, там остаточно переміг Джованні Гамбаріні, хай буде прокляте його ім’я, і доводиться брати до уваги жорстокі і ввічливі слова кардинала Тіначчо, якими він подякував Петрові за його службу і, поблагословивши хрестом, послав його під три чорти, отож він, Петр, просто смішний зі своїм тигельком забарвленого олова й дев’ятьма дрібками Філософського каменя, які дадуть йому змогу зафарбувати ще дев’ять таких тиглів, і римським акредитивом Джованні, якого Петр вирішив пред’явити для оплати фірмі Лодовіко Паккйоне на Банківській вулиці, де його було видано, а це справа надзвичайно делікатна, бо не виключено, ба навіть цілком імовірно, що Джованні вже послав до Рима гінця, щоб завадити виплаті, а пред’явника акредитива взяти під варту.

Петр поділився своїми побоюваннями з капітаном, але той тільки іронічно посміхнувся.

– Я дивуюсь і не розумію вас, mon fils,[112] – сказав він. – У серйозних речах ви вмієте бути мужнім, трохи не до безумства, а коли мова заходить про таку bagatelle,[113] як інкасування нікчемного акредитива, ви раптом лякаєтесь, мов баба, що торгує свічками. Нічого не бійтеся, mon petit. Ми їхали так швидко, що ніякий гонець із Страмби не міг нас випередити.

– Навіть незважаючи на ті зупинки, які ми собі дозволили? – запитав Петр.

– Pah! – вигукнув капітан по-гасконському. – Це дрібниці, які нічого не означають у порівнянні зі справою честі, бо такого підлого зрадника, як Джованні Гамбаріні, треба карати всілякими засобами.

– Як ви, гадаю, вже зрозуміли, так званий кодекс рицарської честі я вважаю жахливим забобоном, вигаданим для виправдання різних дурниць і ганебних речей, котрі панують у світі, – сказав Петр. – І в цьому випадку теж: як тільки