Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

ви перестанете прикриватися твердженням, що це справа честі, ви, на превеликий свій жаль, зразу виявите, що це звичайнісінька крадіжка. Бо хоч би що вчинив Джованні Гамбаріні, цей акредитив однаково належить йому, а не нам, і не наше діло його карати.

– Не розумію, – зітхнув капітан, – чому така похвальна scrupules[114] проявилася у вас тільки тепер, у Римі, а не тоді, в Страмбі, коли ви вкрали в Гамбаріні коня, або в Перуджі, коли ми одержали належні йому двісті скудо? Ні, сьогодні ви явно не в формі, mon chou.[115]

Пойнятий люттю, Петр замість відповіді обернувся до першого-ліпшого стрічного; ним виявився брезклий, привітний брат-служник з монастиря капуцинів, який трюхав на ослиці; Петр запитав його, як проїхати на via di Banchi, на Банківську вулицю. Відповідь ченця була втішлива, мовляв, via di Banchi недалеко, і це було цікаво й дивно, бо Рим – місто величезних відстаней, далеких доріг і довгих блукань: ось, приміром, він, кому доручено відвезти певний службовий папір із Ватікана, з головної канцелярії Його святості, в Латерано, в іншу канцелярію Його святості, вже годину в дорозі, а палацу Латерано не видно й досі. От якби синьйор запитав його, скажімо, як потрапити на piazza del Popolo,[116] що цілком могло статися, – адже багато людей прямує саме до piazza del Popolo, – це було б нелегкою справою, бо piazza del Popolo дуже далеко звідси, так далеко, що він, мовець, не зміг би навіть до ладу пояснити, як туди проїхати; або якби синьйор запитав, як дістатися до porta Latina,[117] це було б іще гірше, бо porta Latina знаходяться в протилежному від piazza del Popolo кінці міста, а Рим – місто велике-превелике. Але він, як на те, запитує про via di Banchi; на щастя, це зовсім легке й, зрештою, просте діло, тож він, синьйор, можна сказати, перебуває в завидній ситуації.

При цих словах він вийняв з-під сутани дерев’яну миску і простяг її Петрові.

– Ну, то де ж та via di Banchi? – запитав Петр, кидаючи в миску мідяка.

– Звідси до неї близенько, як рукою подати. Іти треба в бік Тібру, спершу прямо, а потім звернути у першу вулицю праворуч.

Коли чернець закінчив пояснювати, капітан д’Обере кинув у його миску ще одного мідяка й запитав, чи немає десь поблизу пристойної і чистої корчми з гарним погребком і кухнею, і капуцинова відповідь і цього разу була ствердна й підбадьорлива: він може щиро й з чистим сумлінням порекомендувати синьйорові корчму під назвою «Коммерчо», – вікна її світяться на он тому перехресті, – заклад вельми солідний, місце зустрічей, про що свідчить і його назва, шанованих купців, фінансистів і спекулянтів, які підтримують зв’язки з фінансовими конторами, зосередженими на via di Banchi, котра, як уже сказано, зовсім недалеко звідсіль. А що стосується кухні, то він може повідомити синьйорові, що головний кухар корчми «Коммерчо» раніше служив у славнозвісної куртизанки, охочої пожити на широку ногу, поетеси й коханки князів та кардиналів, котру після вступу на престол нового Pater Beatissimus, себто папи, нехай його благословить Господь, було вигнано з Міста міст. А тепер з дозволу синьйорів він, капуцин, уже мусить рушати далі, до своєї, на жаль, неблизької мети.

Він труснув мискою, сподіваючись, що синьйори докинуть туди ще щось, а коли цього не сталося, зітхнув, примусив ослицю зрушити з місця й потрюхикав, нарікаючи на свою долю.

– Хай кожен діє на власний розсуд, – сказав капітан д’Обере. – Якщо вам кортить проявити своє геройство, їдьте на via di Banchi, хоч вам і відомо, що там зараз нічого не доб’єтеся, бо банки такої пізньої години, sans doute,[118] вже зачинені, отож завтра вранці вам наново доведеться виправитись туди. Що ж до мене, то я не розумію, навіщо мені обтяжувати себе таким марним і зайвим жестом; я почекаю на вас у корчмі «Коммерчо» й замовлю для вас, коли ваша ласка, подвійну порцію paupiettes à la belle courtisane.[119]

«Я колись цього базіку вб’ю», – подумав Петр, тільки-но вони роз’їхалися в різні боки – капітан до корчми «Коммерчо», а Петр – на via di Banchi. Але він відразу ж усвідомив, що якби це справді зробив, то втратив би останнього друга, який у нього ще залишився.

Рим тих часів був найубогішим містом у всьому світі, бо ніде інде не животіло стільки бідаків, знеможених від постійного голоду; але водночас це було й місто найзаможніше, бо ніде інде не було зосереджено стільки могутніх і в усіх кінцях земної кулі впливових фінансових закладів, як на вузькій і нічим не примітній via di Banchi. Синьйор Лодовіко Паккйоне, один із найбільших фінансових магнатів Італії, володів трьома торговими домами – одним у Римі, другим у Неаполі, третім у Мілані – з п’ятдесятьма філіалами; його щупальці дотягувались аж до Малої Азії – при султановому дворі його прозивали великим християнським купцем, magnus mercator christianus, і сам султан подарував йому чарівну невільницю та двох породистих коней. Для штаб-квартири своєї комерційної діяльності він збудував на via di Banchi палац у модному, витіюватому стилі, який називали «дивним», «небувалим», по-французькому «baroque», по-італійському «barocco» і який сповістив про початок нової доби, з фасадом, повним ангелочків і драконів, з мускулястими атлантами, котрі тримають на своїх плечах балкон над головним входом.

Коли Петр наблизився до нього, в палаці ще панувало пожвавлення, більшість вікон були освітлені, а в широку браму саме в’їжджав повіз, навантажений вичиненими шкурами; бо в домі синьйора Лодовіко Паккйоне, крім контор і приватних апартаментів та кас, про вміст яких ходили фантастичні легенди, були ще й просторі склади найрізноманітніших товарів.

Служитель у строгому чорному вбранні, який вийшов Петрові