Читати книгу - "Палац Посейдона"

узявся, увінчалося блискучим успіхом. Віднині він міг сподіватися на звернення солідних клієнтів з усього світу.

Оскар, котрий сидів біля нього, почав розглядати вулицю, якою вони їхали. Як на ранок середи, то людей тут було небагато. Декілька кінних екіпажів, трамвай, дюжина пішоходів — оце й усе. Справжнє життя на Унтерден-Лінден починається з настанням темряви, коли відчиняються двері театрів, барів і ресторанів. Бульвар заповнюється тими, хто шукає розваг, вишуканих тонких страв або просто прагне себе показати й на людей повитріщатися. Берлін поступово перетворюється на одну зі світових столиць — таких, як Париж або Лондон, а Унтерден-Лінден недарма вважається його серцем.

— Між іншим, ви мені так і не сказали, куди ми, власне, їдемо о цій порі, — нарешті, промовив Оскар. — І це незважаючи на те, що ви чудово знаєте, як я ненавиджу всілякі таємниці.

Учений відірвався від газети.

— Хвилинку, мій хлопчику, трошки почекай. Ми вже майже на місці, й мета нашої поїздки зовсім поряд. Іще якихось кілька хвилин — і ти отримаєш відповіді на всі свої запитання. Відчуваю, що в тебе їх назбиралося чимало, чи не так?

Оскар промовчав.

Звісно, запитань було вдосталь. Починаючи з найголовнішого: чи була їхня з Гумбольдтом випадкова зустріч на Крауснікштрассе такою вже випадковою. А, крім того, у хлопця вже давно виникали підозри, що Гумбольдт знає про нього щось таке, про що сам Оскар і гадки не має. І знову ж таки — таємнича скриня на горищі його будинку. Що вона приховує?

Оскару ставало якось лячно від думки про те, що чекає на нього наприкінці цієї поїздки. Чому Шарлотта й Еліза залишилися вдома? Що означають невиразні натяки Гумбольдта?

Візник натягнув віжки й повернув коней до розкішної кам’яниці. Наступної миті екіпаж зупинився перед масивними дубовими дверима, праворуч від яких тьмяно виблискувала бронзова табличка з вигадливим написом: «Алоїзій Фінкбайнер, нотаріус».

Зістрибнувши зі свого місця, кучер відчинив перед чоловіками двері екіпажу. На порозі на них уже чекав служник. Його новенька уніформа була гаптована золотом і виблискувала на сонці.

— Пан Донхаузер?

Дослідник кивнув.

— На вас чекають. Проходьте.

Оскар ішов слідом за Гумбольдтом. Він трохи ніяковів, не знаючи, що з ним тут робитимуть, тож намагався не привертати до себе уваги.

Коли двері за його спиною захлопнулися, церковний дзвін на храмі Святої Доротеї продзвонив десять разів.

Алоїзій Фінкбайнер виявився згорбленим дідуганом. Його сиве волосся утворювало навколо круглої та блискучої лисини на маківці щось на кшталт торочки, схожої на гніздо лісової пташки. На червоному м’ясистому носі нотаріуса, який недвозначно вказував на прихильність старого до оковитої та рясної вечері проти ночі, сиділо пенсне із золотими дужками й товстими опуклими скельцями. Та й сам він пересувався так повільно й обережно, ніби був зроблений із крихкого скла. Однак, незважаючи на фізичну неміч, погляд у пана Фінкбайнера був ясним і твердим, як лезо ножа.

— Вітаю вас, пане Донхаузер, і вас, молодий чоловіче. Сідайте, будь ласка, — промовив нотаріус, а сам тим часом прочовгав до письмового столу, зробленого з полірованої вишневої деревини.

Оскар опустився на стілець, оббитий тонкою зеленою шкірою. Вона випускала якісь східні пахощі, а сидіння було на диво м’яким і зручним. Проте Оскар все одно відчував деяку незручність. Адже він і досі не розумів суті того, що відбувається.

— Якщо ви не маєте заперечень, я одразу перейду до справи. — Фінкбайнер опустив руки на два стоси паперів, що височіли перед ним. — До мене надійшла ваша, пане Донхаузер, заява стосовно всиновлення юного пана Веґенера. — Він проникливо глянув на Оскара поверх свого пенсне. — Якщо я правильно розумію, це ви?

— Що? Я… Ну… взагалі, так! — У Оскара виникло дивне відчуття, ніби в нього на спині виросли крила, які здіймають його над землею.

Фінкбайнер зняв пенсне й заходився протирати скельця хусточкою.

— Незважаючи на те що комплект поданих до нотаріату документів, серед яких перебувають також приватні листи й копія свідоцтва берлінського сиротинцю «Елізабетштифт», не досить повний, цього цілком достатньо, щоб розпочати процес усиновлення. Давши свою згоду на це, пане Веґенер, ви приймаєте пропозицію присутнього тут пана Донхаузера стосовно вашого виховання та прав успадкування. Ви отримаєте право носити його ім’я і станете спадкоємцем його майна. Звісна річ, тільки в тому випадку, якщо ви виразно висловите свою згоду. Що ви скажете на це?

Нотаріус втупив у юнака вимогливий погляд.

Оскар спантеличено промовив:

— Усиновлення? Я не розумію, чому…

Гумбольдт тепло усміхнувся:

— Справа в тому, що я абсолютно впевнений, що ти — мій син.

— Ваш син? — Оскар не міг повірити. — Як це вам могло спасти на думку?

— Результат доволі тривалих пошуків. Минули роки, перш ніж я переконався, що, скоріше за все, маю сина. І знадобилося не менше часу, щоб розшукати тебе. Ти був сиротою, багато років прожив у буквальному розумінні, на вулиці, тож твої сліди було не так уже й легко виявити. Твоя матір, розумна й чарівна жінка, була театральною актрисою і жила у Відні…

— Тереза фон Гепп! — вихопилося в Оскара.

Гумбольдт кивнув.

— Я був упевнений, що ви з Шарлоттою, коли я заскочив вас на горищі, цікавилися не лише масками й барабанами. Хто подав вам цю думку — Еліза?

— Ну, взагалі-то, Шарлотта, — пробурмотів Оскар. — Вона сказала, що ми могли б знайти у цій скрині дещо важливе. Мабуть, ми не мали права…

— Пусте, — відмахнувся Гумбольдт. — Рано чи пізно ти все одно б про все дізнався. Я давно вирішив усиновити тебе, проте не хотів зайве мучити сумнівами та натяками доти, аж поки у моїх руках не опинилися всі необхідні докази.

Оскар розгублено похитав