Читати книгу - "Круглянський міст"

певну ніякуватість при думці про телефон, до якого він давно не підступався. Але Шпак уже розчинив свій кейс, маючи намір записувати в блокноті, і Ступак назвав свій колишній телефон, яким тепер користувалася дружина.

— Я тобі зателефоную.

— Дивись.

Вони попрощались, і Ступак пішов собі далі, міркуючи, що все ж біс чи доля ділять справді нерівно. Навіть їх, афганців, що вижили в тій десятирічній війні, немовби щось заслужили, та опинилися в дуже різному становищі. Він, орденоносець Ступак, повернувся на свою «поштову скриньку», як і раніше, ішачити станочником, а цей прапорщик Шпак, що просидів два роки в Кабульській комендатурі, диви куди стрибонув! Вище, ніж у КДБ. У Ступаковому розумінні вище, ніж всемогутній КДБ, не могло бути нічого — ні у війську, ні в мирному житті, де неподільно і таємно верховодив КДБ. Усе військове і цивільне начальство призначалося тільки ним чи з його згоди, обминути в житті «органи» не випадало нікому. Виходить, прапорщик комендантської роти Шпак був їм більше придатний, ніж прапорщик десантного батальйону Ступак, і кожен одержав відповідно до заслуг. Ось така їхня афганська доля. Ну, але хай! Хутко стане відомо, хто чого справді вартий, невесело втішав себе Ступак.

Його вперто не полишали думки про зброю. Він ще двічі ходив на базар, одного разу прошвендяв там до закриття і після ще походив по задвір’ю, серед приїжджих вантажівок і легкових машин; довго стояв біля пивного ларка, задля годиться смакуючи пиво. А сам слухав, приглядався. В якогось кавказця навіть спитав, ніби жартом, чи нема пушки? Але той одразу ж злякано шаснув од нього — боком, боком і далі. Може, торгував наркотою і прийняв його за перевдягненого міліціонера. Також було небезпечно, кавказці могли і пришити.

Повертався з базару пізно, коли літнє сонце сповзло за невисокі дахи хрущовок і все подвір’я тануло в глухому затінку. Він тихо плентався до свого гаража, позираючи на колишні свої вікна на п’ятому поверсі, де тепер розкошувала його дружина-банкірка.

Злості на неї у нього не було, хоч і не зникала застаріла образа — вона там з генеральним директором, на м’якій тахті, з ванною і холодильником, а він тулиться в тісному гаражі, харчується як доведеться, за все літо не помився навіть під душем. Він власною кров’ю заслужив цю квартиру, а вона дарма користається нею. Де справедли вість?

Ще здалеку згледів біля дверей свого гаража дівчинку, дочку Оленку, яка раз по раз стукала маленьким кулачком у залізні двері, ніби там хтось зачинився. Коли він підійшов, вона навіть не зраділа зустрічі і, мабуть, щоб швидше попрощатися, сунула йому в руки м’ятий папірець.

— Дядя сказав, щоб подзвонив.

На папірці було шість цифр телефону і все. Оленка побігла до матері, а він стояв, думав: хто б це міг бути? Але тут пригадав недавню зустріч зі Шпаком — не інакше то він. Значить, щось приспічило комендантському прапорщику.

Щоб подзвонити з автомата, потрібна була магнітна картка, якої Ступак не мав, — не купував принципово, бо нікому дзвонити не збирався. А додому, у свою квартиру, дочка не запросила, мабуть, так розпорядилася жінка. Що ж, після всього, що скоїлося, він туди і не ходак. Уже в сутінках біля гаража з’явився на своєму «запорожці» Олексій, у якого Ступак позичив на десять хвилин його картку і вийшов до автоматів на вулицю.

Він передчував правильно, то був Шпак, який тут же з притаманним таким людям напором обвалив на нього цілий потік слів.

— Послухай, де ти пропадаєш, є справа, треба зустрітись, я до тебе підскочу, скажи тільки, де ти живеш, в якому районі?

— А що таке?

— Не телефонна розмова, треба особисто, куди під’їхати? Я зараз, через десять хвилин на машині.

Ступак без жодної цікавості до тієї зустрічі назвав адресу, сказав, що чекатиме у дворі.

І справді, хвилин за двадцять з вулиці на подвір’я жваво, навіть хвацько влетіло вишневого кольору «Пежо-605». З переднього сидіння шофера крізь опущене скло виглядала усмішлива фізіономія Шпака.

— Привіт! Іди, сядемо.

Ступак обійшов машину і, легко прочинивши дверцята, опустився на м’яке переднє сидіння поряд із шофером. На задньому хтось мовчки сидів, не промовивши до нього жодного слова. Мабуть, слухав. Шпак був усе в тому ж камуфляжі, тільки з погонами — короткими міліцейськими погончиками на опущених плечах, де слабо означалося по чотири зірки — три разом і одна вище, трохи окремо. Це здивувало Ступака — коли встиг? Демобілізувалися разом прапорщиками, а цей, диви, уже капітан. Капітан міліції. Чому ж тоді він вищий за КДБ?

Певно, помітивши подив на обличчі Ступака, Шпак тим часом не став нічого тлумачити, лише повернувся від керма і доброзичливо заусміхався.

— Ну, як живеш, сябре? Кажуть, без роботи, еге?

— Хто каже?

— Люди кажуть.

Виходить, уже знає, подумав Ступак, який також почав про дещо здогадуватись. Найперше — з ким має справу.

Почалася довга напориста розмова — і що, і де, і чим займався досі, про заробітки і гроші, і як справи в сім'ї. Ступак відповідав скупо, зовсім не хотілося йому в усьому розкриватися перед колишнім приятелем та незнайомцем ззаду, і він все думав: куди Шпак гне, ніби здогадавшись про його намір? Певне ж, не одна лише цікавість була в голові приятеля, щось же він мав більш важливе.

Так воно і сталося. Спаливши по три чи чотири «Мальборо», якими гість гостинно частував, Шпак нарешті приступив до головного.

— Слухай, є пропозиція послужити. Ти того вартий. А що — афганець, ветеран і так далі. Нагороджений бойовим орденом за виконання інтернаціонального обов’язку…

Далі Ступак слухав кепсько, з перших же слів він був ошелешений — послужити? Кому? Але кому — можна було здогадатись. І тут йому в голову кинулась ризикована думка: а що? Може, й добре. Може, це саме те, що йому треба.

— Так той… Гаразд.

— От і добре! Вважай, попередньо домовились. А тепер чекай, ми покличемо.