Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

— Якщо Токай-іхто дозволить, — відказав Бобер серйозно.

— Що? — вигукнув вражений Четансапа із жахом. — Чи не збираєшся ти, чого доброго, привести знову до наших наметів оце голе опудало?

— А чому б і ні? Він зовсім не такий полохливий. Щоправда, йому бракує розуму, і тому він потрапив у тенета до Шонки. Зате Ноги у нього такі прудкі, наче в антилопи. Адже раніш ми використовували його як бігуна, то чому тепер не можемо? Якщо тільки Токай-іхто дозволить!

Чорний Сокіл не відказав нічого. Він тільки сплюнув.

— Отже, Татокано повернеться до наших наметів і одружиться з дівчиною Медовою Квіткою! — ще раз запевнив Бобер полоненого. — Він боротиметься разом з нами проти довгих ножів!

Чепурун переполошився.

— Ні, цього я не можу! — Під його плескатим лобом, здавалося, йшла напружена робота.

— Чого ж ти не можеш, дірявий горщику, засмальцьований мокасине! Тоді я одягну в твою уніформу нашого маленького ведмедя, а з твоєї шкури зроблю бахрому для вбрання Медової Квітки!

Татокано благально подивився на Бобра.

— Але ж я хочу взяти її собі за жінку.

Шеф де Лю зловтішно посміхнувся.

— Ти ще набагато дурніший, ніж мені здавалось! — роздратовано вигукнув Бобер. — Чому ж ти говориш, що не можеш, коли все-таки згоден узяти її за жінку?

— Так, але я не можу лишитися у вас і битись. проти довгих ножів.

— Чому, ти, паршивий собако? Ти що, боїшся за свої десять доларів, смердюхо? Якщо я тебе засмажу, ти їх однаково не одержиш! Хоч ти й дурний, але це, мабуть, иізьмеш утямки?

— Так, але я присягнув. — Безглузде обличчя Татокано набрало бундючного виразу. Хоч він був дурний і чванливий, але основні поняття військової честі дакоти були ще і дитинства прищеплені навіть і цьому тупому створінню, і він не міг цілком позбутися їх.

— У чому ти присягнув? — спитав у нього сердито Бобер.

— Що воюватиму на боці білих людей.

— Дуже шкода, — звернувся Бобер до Шефа де Лю. — І іу, доведеться-таки його засмажити.

— Спитай свого полоненого, — зауважив делавар, готовий допомогти Боброві, — на який час він заприсягнувся. У білих людей присягають здебільшого лише на той час, на який одержують долари.

Бобер торкнув Генерала, що сидів засмучений, оточений ворогами.

— Ти чув? На скільки місяців ти присягнув?

— Я не знаю.

— Ти не знаєш!

— За який місяць ти останнього разу одержав долари? — спитав Шеф де Лю полоненого.

— За місяць лихих очей[19], який оце настав.

— Дуже добре, — промовив Шеф де Лю, — тоді ти підеш до довгих ножів і скажеш їм, що, як мине цей місяць, ти вже не служитимеш їм і не хочеш більше одержувати від них жодного долара. Тоді вони тебе відпустять.

— Але ж я не зможу сказати білим людям, що хочу піти від них, тому що Бобер ще раніше вб'є мене й оскальпує.

— Так! — вигукнув Бобер. — Так воно й буде! А як же Шеф де Лю це собі уявляє? Щоб я відпустив полоненого, а він піде до білих і розплескає їм про все, що ми тут говорили? Хіба його вуха не могли почути усього, хоча він і лежав край самого гаю? Його вуха завжди були дуже довгі, хоч розум — короткий. Він знає, що ми хочемо вдатись до військових хитрощів, він знає, що ми лише робимо вигляд, ніби збираємось вирушити на північний захід, щоб загони довгих ножів з Північного форту нас там шукали, а самі тим часом у них в тилу поскачемо до подорожніх фортів на північному сході і геть-чисто все там спалимо! Так, це чудовий план, дуже хитра вигадка, а цей зрадник побіжить і про все розповість довгим ножам? Щоб іще додатково отримати десять доларів? Ні, та я скоріше поріжу на смуги оцю барабанну шкуру, а уніформу Четансапа подарує Медовій Квітці! Хуг!

Зробивши люте обличчя, Бобер поволік полоненого назад у кущі.

— Пішли, — звернувся він по тому до своїх товаришів, — одійдемо трохи вбік. Надто вже смердить від цього стерва.

Підстава була не дуже переконлива, але Четансапа і делавар підвелися і пішли за Бобром. Треба, нарешті, з'ясувати, що він, власне, задумав.

Коли відійшли на таку відстань, що полонений вже не міг їх чути, кучерявий зупинився.

— Ну, тут ми можемо поговорити між собою напрямки. Якої ви про це думки?

Четансапа похитав головою, на якій усе ще красувався циліндр.

— Я так і не втямив твого плану.

— В найхудорлявіших воїнів, видно, іноді бувають і найубогіші думки. Все йде якнайкраще. Сьогодні вночі Шеф де Лю мусить потай звільнити Татокано.

— Я?! — вигукнув спантеличений делавар.

— Так, тобі він повірить, бо ти служив у довгих ножів. Він тоді побіжить до мілаганська Північного форту і під виглядом важливої таємниці, яку йому пощастило підслухати, повідомити їх про те, що я йому оце зараз розповів. Вони повірять йому і повернуться до своїх фортів, бо боятимуться, що ми на них там нападемо.

Четансапа зняв циліндр, ніби хотів освіжити собі голову, І провів рукою по волоссі.

— Ти розумний, — сказав він, — і маєш рацію. Варто спробувати.

— Хуг! — підтвердив Шеф де Лю.

Чоловіки повернулися назад до гаю і решту дня використали для того, щоб підкріпитися сном. Коли Четансапа розбудив інших, вже було поночі, і з неба сіялася дрібна мряка. Шеф де Лю, як було йому доручено, підкрався до Татокано і розв'язав ремені. При цьому делавар ще раз порадив йому якнайшвидше бігти