Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

до Північного форту і повідомити там, про що він тут дізнався; це єдиний можливий для нього рятунок. Спостерігач на дереві незабаром помітив втікача, що, проповзши невелику відстань, зірвався на ноги і, мов вітер, понісся на північ, швидко щезнувши у темряві.
ОСТАННЯ БРАТОВБИВЧА ВІЙНА

Вночі Четансапа і його друзі почали удавану атаку на розташований біля ставу табір капітана Роуча. На лузі затупотіли кінські копита. Болото з калюж забризкувало черево тваринам і ноги вершникам. Стояла непроглядна темрява, бо небо обклали дощові хмари; саме слушна ніч для справ, що не потребували світла, врозбрід оточили дакоти на своїх бистрих конях височину і ставок. Вони то наближались, то віддалялись. Знову й знову розлягалося навколо ворожого стану сповнене глуму «Гі-я-а!.», як клич невидимих нічних привидів. Постріли лунали то поблизу, то здалеку. Протяжно завивали біля ставу собаки. чорноногих. З боку горба і ставу відповідали лише поодинокі постріли. Певно, Роуч і його люди цієї ночі не раз потерпали від страху. Адже, як справедливо зазначив Четансапа, спогад про генерала Кастера, загін якого цілком знищили дакоти, був ще свіжий в пам'яті офіцерів та солдат. Не могло бути сумніву, що наступного дня Роуч і його загін разом з табірною поліцією вирушать назад, на південь. Хто знає, що там чекало на нього, але, безперечно, не чин майора. Бо ж і він був не менш укритий ганьбою, ніж Шонка, що дав беззбройному Ведмежому братству зв'язати себе, а до того ще й забрати коня!

Як було умовлено, Четансапа під час удаваної нічної атаки раз у раз зустрічався з Шефом де Лю. При цьому делавар запропонував, що, скориставшись з нічного мороку, пін нишком пробереться у ворожий табір і, може, там дещо вивідає. Четансапа згодився, але попросив делавара довго не затримуватись, бо незабаром треба вирушати на північ і повернутись до мандрівної валки. Теплий дощ йшов без упину, тому виникла небезпека, що річка Жовтого Каменя скресне і льодохід відріже вершникам шлях до Токай-іхто.

Поки Шеф де Лю виконував доручення, Четансапа з іншими спільниками подалися далі навколо табору. Раптом він помітив таке, що страшенно «здивувало його. На лузі стояв кінь без вершника і пасся. Хоча Чорний Сокіл уже кілька разів проїжджав повз це місце, досі він не помічав коня. Звідки він тут узявся? Може, утік із загороди і відбився од табуна. Це здавалося найімовірнішим. Четансапа вирішив забрати його з собою. Зайвий кінь не завадить. Він під'їхав ступою, щоб не сполохати тварину. Кінь перестав скубти траву і, зачувши наближення, вершника, підвів голову. Четансапа саме хотів схопити чужого коня за повід, але зненацька на нього хтось напав. Дужі руки ухопили його за ліву ногу «і ривком стягли з сиваша. Четансапа звалився. Зірвавшись на рівні, він почув галоп двох коней: його сиваш і чужий кінь мчали у темряву. Ось вони уже зовсім щезли з очей. Дакота кинувся шукати рушницю, яку випустив, падаючи з коня. Четансапа опинився сам посеред широких лук у глибокому мороці ночі. Чорний Сокіл затремтів од люті. Він трохи зачекав. Коли б тільки підлий злодій ще раз наважився з'явитись тут! Адже сам Четансапа не міг погнатися за ним, бо не помітив, куди зник у тумані й темряві його противник. Аж ось знову звідусіль почувся приглушений галоп і, опам'ятавшись від хвилювання, Четансапа згадав про своїх воїнів. Пролунав свист Шефа де Лю — сигнал, що він повернувся з розвідки у ворожому таборі. Треба було вирушати в дорогу до річки Жовтого Каменя, поки не пішла крига!

Четансапа відповів на сигнал. Воїни під'їхали до нього.

— Ви часом не зловили мого сиваша? — спитав він.

— Твого сиваша?!

— Виходить, він утік! — Четансапа був радий, що в темряві друзі не бачили його обличчя. — Дозволь мені сісти і мі коня разом з тобою! — звернувся він до Бобра. — Ми поїдемо через річку Жовтого Каменя до Токай-іхто.

Ніхто жодним словом не виявив» свого здивування. Невеличкий загін вирушив на північ; попереду йшов мустанг, на якому сидів кучерявий разом з своїм обуреним товаришем.

Од людей і тварин, змоклих до кісток від дощу та поту, йшов їдкий запах. Дощ лив як з відра, а з півдня, як на лихо, подув теплий вітер. У глибокій темряві коні без упину скакали бездоріжжям, несучи на собі кремезних вершників. Хлюпання дощу майже заглушало тупотіння копит. Коли вершники на хвильку дали перепочити коням, то здалеку почули шипіння і тріск. Вони знали, що це означає. Лід на річці Жовтого Каменя почав розколюватися. Вони нову погнали втомлених коней і помчали галопом у ніч. Що ближче вершники під'їжджали до річки, то все частіше долинали крізь шум зливи моторошні звуки. Але поки що не чути було гучного гуркоту льодоходу. Вони ще мали час.

Луки поступово знижувались. На похилій місцевості поїхали повільніше, бо коні ковзали і спотикались на мокрій траві. Четансапа зліз з коня і повів його за вуздечку, — так можна було рухатися швидше. Дощ начебто почав ущухати. Подув сильніший вітер і на якусь коротку мить з-за розірваних хмар визирнуло кілька зірок. Глибоко внизу, біля ніг вершників, замерехтіло тьмяне світло. Це між чорними берегами блиснула крижана поверхня річки.

Нарешті маленький загін дістався до прибережного і килу. Вершники злізли з коней і повели їх. З берега вони ступили на щільно зсунутий лід. Йти по ньому було важко. Великі крижини громадились одна на одній. Вони змерзлися докупи в якомусь дикому безладді гостряків, зазубрин, брил і площин. Лід був залитий дощовою водою. Четансапа радів кожному промінчику місяця, що хоч на хвильку освітлював підступну крижану поверхню. Він ішов попереду. всіх, а Бобер вів на поводі коня. Шеф де Лю, старий Крук і обидва його сини ішли слідом за ними з своїми кіньми. Здавалося, ніби крижана поверхня ховає під собою якесь страшне таємниче життя. Під ногами мандрівників гуркотіло й бушувало: річка рухалась. З оглушливим тріском, наче від пострілів, розколювалась крига. Чоловіки насилу тягли наполоханих коней вперед. Доводилося раз у раз заспокоювати тварин, тоді як і їхні