Читати книгу - "Ходіння по муках"

обрізи. Руські люди серйозно осідали на землю. А по хатах, як у давні-прадавні часи, світилася скалка, і жінки натягали основи на прабабчині ткацькі верстати. Час, здавалося, покотився назад, у віджилі віки. Це було взимку, коли починалась друга революція, Жовтнева…

Голодний, розтягуваний селами, наскрізь пройнятий полярним вітром Петербург, оточене ворожим фронтом, розхитуване змовами місто без вугілля і хліба, з погаслими димарями заводів, місто, як оголений мозок людський, — випромінювало в цей час радіохвилями Царськосельської станції шалені вибухи ідей.

— Товариші, — застуджуючи горло, кричав з гранітного цоколю худий чоловічина у фінській шапочці задом наперед, — товариші дезертири, ви обернулися спиною до гадів імпер’ялістів… Ми, пітерські робітники, говоримо вам: правильно, товариші… Ми не хочемо бути найманцями кривавої буржуазії… Геть імпер’ялістичну війну!

— Геть… еть… еть… — ліниво прокотилось по купці бородатих солдатів. Не знімаючи з плечей гвинтівок і торбів з добром, вони стомлено й важко стояли перед пам’ятником імператорові Олександру III. Замітало снігом чорну брилу царя і — під мордою його куцого коня — оратора в розхристаному пальтечку.

— Товариші… Але ми не повинні кидати гвинтівки! Революція в небезпеці… З чотирьох кінців світу піднімається на нас ворог… В його хижих руках — гори золота і страшна нищівна зброя… Він уже тремтить від радості, йому ввижається, як ми захлинаємось у крові… Але ми не похитнемось… Наша зброя — полум’яна віра в світову соціальну революцію… Вона буде, вона близько…

Кінець фрази звіяв вітер. Тут же, біля пам’ятника, спинився для малої нужди широкоплечий чоловік з піднятим коміром. Здавалось, він не помічав ні пам’ятника, ні оратора, ні солдатів з торбами. Але раптом якась фраза привернула його увагу, навіть не фраза, а несамовита віра, з якою вона була викрикнута з-під бронзової кінської морди:

— … Та зрозумійте ж ви… через півроку назавжди знищимо найпроклятіше зло — гроші… Ні голоду, ні злиднів, ні зневаги… Бери, що тобі треба, з громадської кладової… Товариші, а з золота ми збудуємо громадські нужники…

Але тут сніговий вітер залетів глибоко в горлянку ораторові. Згинаючись із злою досадою, він закашлявся і не міг спинитися: розривало легені. Солдати постояли, хитнули високими шапками й пішли, — хто на вокзали, хто через місто за річку. Оратор зліз із цоколю, сковзаючи нігтями по мерзлому граніту. Чоловік з піднятим коміром гукнув до нього неголосно:

— Рубльов, здоров був.

Василь Рубльов, все ще кашляючи, застібав пальтечко. Не подаючи руки, дивився недобрим поглядом на Івана Ілліча Телєгіна.

— Ну? Чого треба?

— Та радий, що зустрів…

— Ці, чорти, бовдури, — сказав Рубльов, дивлячись на невиразні за падаючим снігом обриси вокзалу, де стояли коло скиданого докупи барахла ті самі, заїдені вошима, бородаті фронтовики, — хіба їх проймеш? Втікають з фронту, як таргани. Недоумки… Тут потрібно — терор…

Холодна рука його схопила сніговий вітер… І кулак забив щось у цей вітер. Рука звисла, Рубльов повів плечима від холоду…

— Рубльов, голубчику, ви мене знаєте добре, — Телєгін відкотив коміра і нахилився до землистого обличчя Рубльова. — Поясніть мені, ради бога… Адже ми в зашморг ліземо… Німці, захочуть, через тиждень будуть у Петрограді… Розумієте, я ніколи не цікавився політикою…

— Як це так, — не цікавився? — Рубльов весь настовбурчився, боком повернувся до нього. — А чим же ти цікавився? Тепер — хто не цікавиться — знаєш хто? — Він люто глянув в очі Івану Іллічу. — Нейтральний… ворог народу…

— Отож-бо й є, і хочу з тобою поговорити… А ти говори по-людськи.

Іван Ілліч теж настовбурчився від злості. Рубльов глибоко вдихнув повітря крізь ніздрі.

— Чудак ти, товаришу Телєгін… Ну, ніколи ж мені з тобою розмовляти, — можеш ти це зрозуміти?..

— Слухай, Рубльов, я зараз от у якому стані… Ти чув: Корнілов Дон піднімає?

— Чули.

— Або я на Дон піду… Або з вами…

— Як це так: або?

— А отак — у що повірю… Ти за революцію, я за Росію… А може, і я за революцію. Я, знаєш, бойовий офіцер…

Гнів згас у темних очах Рубльова, в них була тільки безсонна втома.

— Гаразд, — сказав він, — приходь завтра в Смольний, знайдеш мене… Росія… — він похитав головою, усміхаючись. — Так розлютишся на цю твою Росію… кров’ю очі заллє… А тим часом за неї помремо всі… Ти от піди зараз на Балтійський вокзал. Там тисяч зо три дезертирів третій тиждень валяються на підлозі… Промітингуй з ними, проагітуй за Радянську владу… Скажи: Петрограду хліб потрібний, нам бійці потрібні… (Очі його знову висохли). Скажи їм: а як будете на печі пузо чухати — пропадете, як сучі діти. Пропишуть вам революцію по м’якому місцю… Продовбай їм головешку цим словом!.. І ніхто зараз не врятує Росію, не врятує революцію, — одна тільки Радянська влада… Зрозумів? Зараз нема нічого в світі важливішого за нашу революцію…

Обмерзлими сходами, в темряві, Телєгін піднявся до себе на п’ятий поверх. Помацав двері. Постукав три рази і ще раз. До дверей зсередини підійшли. Помовчавши, спитав тихий голос дружини:

— Хто?

— Я, я, Дашо.

За дверима зітхнули. Брязнув ланцюжок. Довго не піддавалася защіпка на дверях. Чути було, як Даша прошепотіла: «Ой боже мій, боже мій». Нарешті відчинила, і зараз же в темряві пішла коридором, і десь сіла.

Телєгін старанно замкнув двері на всі защіпки й засуви. Зняв калоші. Помацав, — от чорт, сірників нема. Не роздягаючись, у шапці, простягнувши перед собою руки, пішов туди, куди пішла Даша.

— От лихо, — сказав він, — знов не горить. Дашо, де ти?

Помовчавши, вона відповіла неголосно з кабінету:

— Горіло, погасло.

Він увійшов у кабінет; це була найтепліша кімната в усій квартирі, але сьогодні й тут було холоднувато. Придивився, — нічого не можна було розібрати, навіть дихання Дашиного