Читати книгу - "Дивний світ"

пізні — зіставити зі старогрецькими, з шумерськими. А ще я думала про ранні ієрогліфічні тексти. Але не знаю, як краще все програмувати… Нові машини…

Вона збилася і замовкла.

— Ти про що це? — підняв скуйовджені сиві брови Кранц.

— Про писемність атлантів. Моя робота… Але, можливо, ви хочете, щоб я зайнялася зараз чимось іншим? Кажіть, що мені треба робити?

— Тобі? — Кранц спрямував на неї проникливий погляд, перед яким вона опустила очі. — Тобі? — повторив він, похитуючи головою і дивлячись на схудле обличчя Леони і тонкі зморшки в кутиках вуст. — Так-так, звісно, я скажу. Зараз… Тобі необхідно зробити наступне: їдь до старого Відня, відтак до Парижа, відтак до Лос-Анджелеса, до Джакарти, відтак… до Каїра. Постарайся забути на якийсь час про космос і фотонні кораблі, викинь зі своєї рудої голівки всі чорні думки, слухай шум моря і старовинну музику. І обов’язково проведи ніч біля пірамід. Подумай там про вічність і безмежність світу. Потім…

— Але я не хочу… — тихо почала Леона.

— А я не питаю, хочеш ти чи ні, — пташине обличчя Кранца раптом стало багровим. — Я не питаю, я велю… Зрозуміло?

— Ви проганяєте мене?..

— Проганяю? — старий відкинувся на спинку крісла і раптом тихо розсміявся. — Дурненька дівчинко! Просто я не можу зараз займатися… твоїм стажуванням… Зайнятий… Твоя поїздка… потрібна й мені… для нашої роботи… У Відні ти повинна будеш попорпатися в старих архівах, побалакати з цим… ну… забув його ім’я. Відтак у Парижі… Втім, ти отримаєш докладну інструкцію… Сюди повернешся… — Кранц замовк і спрямував питальний погляд на виблискуючі сніги Заілійського Алатау. — Сюди повернешся через… півроку. Рівно через півроку. Тоді продовжимо роботу… Писемність атлантів! Так-так… Це дуже важливо. Зараз особливо важливо. І обов’язково подивися старі тексти — найстаріші, відкриті нещодавно в підземеллях піраміди Джосера[148]. Джосер… Утім, побалакаємо, коли повернешся…

* * *

Леона не раз із вдячністю згадувала старого академіка. Поїздка дозволила втекти від самої себе, трохи забутися… Леона не поспішала. Навмисно вибирала найповільніші види транспорту, ще збережені подекуди в Європі. З Відня до Парижа їхала старовинною залізницею.

Ця подорож зайняла багато годин. Постукуючи, мчала вервечка вагончиків, яку тягнув смішний тупоносий електровоз. Пливла за вікном зелена долина Дунаю, змінювали одне одного маленькі старовинні містечка-музеї. Над різноколірною мозаїкою дахів у синє небо здіймалися кам’яні стріли стародавніх веж. А поряд — легкі, прозорі конструкції готелів, немов виткані з повітря, скла і металу. Відтак поїзд пірнув у Альпи. Проносилися ребристі скелі, тунелі, колеса стукотіли на мостах, перекинутих через глибокі ущелини. У просвітах долин біліли близькі сніги, синювато виблискували льоди.

Висунувшись у вікно і підставивши обличчя прохолодному вітрові, Леона знову і знову думала про ракету, що летіла десь там, нескінченно далеко в чорній порожнечі. Цю гнітючу порожнечу Леона відчувала зовсім поряд — навколо і в собі самій — і від цього гірко ставало в роті і невловима тінь бігла за потягом.

«Час, час, — думала Леона, — дивовижний і загадковий час, повільний і стрімкий тут, на рідній Землі, але такий незнайомий і загрозливий у далечі космосу… Що ти таїш, часе? Чи здогадується він, що я зараз думаю про нього?.. Зараз… Що таке зараз? Земне «зараз» для них може бути вже далеким минулим. Що, коли нас розділяють століття? Тоді для них усе це, весь цей зелений світ, і люди там у горах, і сама я давно мертві. І нічого цього вже немає…»

Стрімко насувався морок тунелю. Леоні нараз стало дуже страшно, здалося, що бракує повітря, що вона задихнеться в задушливій пітьмі. Вона відкинулася в кут канапи, закрила обличчя руками.

А потяг уже вирвався з тунелю до зелених горбатих пагорбів, і попереду заблискотіли блакитні дзеркала тихих озер…

У Парижі Леона провела декілька тижнів. Виконавши доручення Кранца, вона почала працювати в музеї, де зберігалися залишки таємничої культури атлантів, виявлені першими експедиціями, що проникли на дно Атлантичного океану. У тихих залах Леона годинами вдивлялася в загадкові письмена, які збереглися на металі й камені. Дивовижна в’язь знаків не була схожа на жодну з найдавніших абеток Землі. Що вони таке? Символи, можливо пов’язані з поняттями, недоступними земному розумові… Що приховують? Як змусити їх заговорити земною мовою?

Ще задовго до об’єднання землян академії багатьох країн заснували медалі і премії для учених, яким удасться розшифрувати писемність атлантів. Ці премії й медалі нікому не були присуджені. Письмена атлантів продовжували залишатися однією з найбільших загадок історії Землі.

Про стародавню культуру Атлантиди було відомо вже чимало. Ця культура досягла надзвичайної висоти: атланти знали будову атома і геологію, астрономію й медицину, вони виховували талановитих інженерів і геніальних архітекторів. Проте розквіт техніки і культури знаходився в незбагненній суперечності з низьким рівнем суспільного розвитку, з примітивністю філософії, з витонченою жорстокістю меншості щодо більшості. Існувала гіпотеза, що перші атланти прибули на Землю з іншої сонячної системи. Вони створили могутню колонію, але, позбавлені зв’язків з батьківщиною, замкнулися у своїх кастах[149], поступово втратили можливості подальшого розвитку; наука їх зашкарубла, стала метафізикою[150], перетворилася на магію й легенди і врешті-решт загинула разом з останніми жерцями під час грандіозної тектонічної катастрофи. Лише відблиски величезних знань атлантів успадкували найдавніші народи Землі, з якими впродовж тисячоліть стикалася держава атлантів.

Проте все це залишалося гіпотезою. Були й інші гіпотези. Щоб підтвердити чи спростувати їх, треба розшифрувати писемність атлантів. Кранц сказав, що це дуже важливо. Саме зараз. Чому? Можливо, там прихована загадка часу? Адже вони могли прийти на Землю з якогось іншого часу…

Блукаючи вечорами