Читати книгу - "Ліки від страху"

165
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 99 100 101 ... 116
Перейти на сторінку:
Річард Гоулд років тридцять тому розробив теоретичний прилад, про який знає зараз кожна грамотна людина. І назвав він цей прилад лазером. Проте його колишній науковий керівник Чарлз Таунс, який знав про цю давню ідею Гоулда, сам захопився проблемою створення лазера і встиг подати заявку раніше, одержавши, загалом, ті ж результати, що й Гоулд. Тому автором лазера, приладу, який навіть іменем своїм був зобов'язаний Гоулду, було все-таки визнано Таунса, удостоєного згодом Нобелівської премії. Закони авторства невблаганні. І Панафідін уміє ними користуватися.

Благолєпов помовчав і додав, ніби пояснював мені щось особливо складне і я міг цього не зрозуміти:

— Я не хочу, щоб Сашко дивився лижинські папери. Інакше він помре як особистість і як учений. Здійснивши таку річ, він спалить мости за собою, зворотної дороги для нього не буде, і, щоб довести свою слушність, він піде на що завгодно — на будь-яку підлість, на будь-яке паскудство, і це болото засмокче його назавжди.

Я похмуро мовчав, а Благолєпов, по-старечому дивлячись всередину себе, розмовляв ніби сам з собою, в усякому разі, він до мопс не адресувався:

— Він іще молодий, він може ще багато зробити в своєму житті. Йому важко буде пережити той факт, що не він ощасливив людство, він буде мучитись і божеволіти від горя, злості, приниженого честолюбства, проте людина не може, не повинна жити шкідливими й небезпечними ілюзіями. Не можна ощасливити світ — до цього звичайно прагнуть лихі таланти, і приречені вони на безплідність. Мені важко було зупинити Сашка вчасно, не дати звершитися несправедливості, яка зробила б нещасним Лижина і знищила б особистість самого Олександра…

— У якому стані зараз дружина Лижина? — спитав я.

Він підняв на мене очі, довго мовчав, потім сказав дуже повільно:

— Вона вмерла чотири роки тому… — Відвернувся і додав: — Володя знав, що одержати ліки для неї не встигне.

Прихилившись боком до стіни, Благолєпов говорив іще щось, поступово все глухіше й невиразніше, лобата голова опускалася все глухіше, і голос, перетворившись на нерозбірливий рокіт, невдовзі зовсім затих, старий заснув, і в кімнаті лунало лише ледь чутне посапування і низький грудний свист.

Я сів на стілець, стомлені ноги поклав на інший, посмоктував знайдений у кишені льодяник, дивився на сонного старого й думав про примхи долі, які зібрали в одну команду таких несхожих гравців, і про те, що людські прив'язаності — річ справді незбагненна: хоч би як там було, старий, безумовно, любив свого нечестивого зятя.


… Усе місто всіяне цими білими аркушами з червоними рамочками й гарними віньєтками. Їх прибили до воріт університету, на дверях медичного факультету, на новій ратуші в Малому місті, біля храму святого Петра і собору святого Мартіна. Латинські вірші оздоблені непристойними малюнками.

Я стою біля воріт собору, читаю паскудні віршики і відчуваю, що справдилися пророчі слова: небо моє зробилося мов залізо, а земля моя стала мов мідь. Чорним кольором забарвився цей ранок, ясний і святковий, і неприємні мені юрби людей, які висипали на недільну прогулянку і мають тепер змогу досхочу з реготом і жартами порозважатись.


Душа Галенова проти Теофраста богомовного, а точніше, Какофраста лихомовного. Слухай-по, ти, що прагнеш чорнити славнеє наше, ім'я! Смієш ти проти мене дихати гнівом скаженим? Якщо маєш бажання. позмагатися стрілами зі мною, То чому так легко примусив тікати тебе мудрець Венделін? Щоб мені щезнути вмить, коли плащ Гіппократадостойний Був ти надіти, негідник, придатнийпасти лиш свиней. Що ти розхвастався, дурню, в пір'я чуже повбиравшись? Славі непевній твоїй короткий призначено строк… Станеш чого ти навчати? Глаголить язик твій нездарний Тільки чужії слова, працю ти в інших крадеш. Мабуть, вже скоро тобі на шию прядивну мотузку накинуть. Більше з тобою говорити забороняють і Стікса закони. Поки що це проковтни. Читачу, мій друже, прощай! З підземного царства.

— Ходімте, вчителю! — тягне мене за руки Опорінус, що став на короткий строк моєю правою рукою — найнадійнішим помічником, наймудрішим порадником і тямущим учнем.

Та я стою на місці, наче прибитий цвяхами до бруківки, не в змозі піти звідси, від пекучої ганьби привселюдного безчестя, хамської наруги, незаслуженого паплюження і брудної хули.

— Пане Теофраст, не надавайте цьому значення — просто дурна витівка! — лунає за моєю спиною голос.

Я обертаюсь і бачу Наузена з домочадцями — вони теж здійснюють ранкову прогулянку по місту. Вклонившись мовчки, я чекаю, що скаже князь міста.

— Навряд чи варто брати такі дурниці близька до серця, — сказав Наузен. — Ви взяли на себе роль Мартіна Лютера в медицині, а для такої тривалої подорожі потрібні важкі черевики…

І довго стримуване напруження проривається крізь єлей у голосі, напутливий тон, крізь ласкаву поблажливість пана, якому невідомий взагалі тягар дорожніх чобіт, бо ж пружинисті коляски везуть його по життю від самого народження до похоронної процесії.

— Я повинен бути тільки Лютером? — кричу я і з подивом, ніби збоку, чую, що голос мій пронизливий і тонкий, як вереск. — Я Теофраст Парацельс, і я завдам іще роботи вам і йому, недостойному розв'язати ремені на моєму взутті!

Наузен задкує сторопіло, каже поспішно:

— Не гнівайтесь, проявіть терпіння, і ваші безумовні медичні здібності ще знайдуть визнання в нашому місті.

— У стражденних від недугів у вашому місті я вже знайшов визнання, а в мерзенних

1 ... 99 100 101 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ліки від страху"