Читати книгу - "Ліки від страху"

складачів подібного паскудства я знайду визнання, коли свині лебедями полетять. Я вимагаю у вашої найшляхетнішої, найшанованішої, найрозумнішої милості запровадити слідство про автора огудливих віршів!

— Магістрат розгляне ваше прохання, — сухо промовляє Наузен і йде в бік Малого міста, до ратуші.

А мене охоплює дикий, безумний гнів, і в цій нестямі, коли розум замовк, затих, зник, і серцем володіють лише дикі злі пристрасті, і кров від образи й приниження стає чорною, забігаю я до аудиторії, хапаю з полиці рукописний на пергаменті старий «Канон» Авіценни і мчу на університетський плац.

— Сьогодні свято — Іванів день, а ви палите вогнища із старого мотлоху? — кричу я мов одержимий. — Я влаштую вам прекрасне багаття з мотлоху непотрібної мудрості! Нехай горить сміття віджилих безглуздих знань, вашої дурості, злісної вченості, яка людям нездатна дати й гран добра…

Палахкотять жовтим полум'ям старі аркуші, чорніють у вогні, скручуються, наче від нестерпного болю, і всі довкола мене завмерли у мовчанні, і чути лише сухий тріск догоряючих пергаментів, я бачу лише спотворене обличчя Азрієля, його руки, притиснуті до серця, і моя несамовитість вичерпується, минають біль і гіркота, злість і гнів, і лишається відчуття безмежного сорому й величезної втоми…

Весь день ми пили-гуляли з Опорінусом у якихось тавернах, корчмах і шинках, і, добравшись під ніч додому, я побачив, що Азрієль сидить з мішком біля порога.

— Вчителю, я чекав тебе, щоб попрощатися, — тихо промовляє Азрієль.

З образою і прикрістю питаю його:

— Азрієлю, ти покидаєш мене — хіба я не був тобі другом і вчителем?

Він хитає рудою головою:

— Піду від тебе і завше пом'яну словами пророка: ти був прихистком для бідного, притулком убогого в тяжкий для нього час, стіною від бурі, тінню від спеки, заспокоєнням від скорботи, втіхою і радістю…

— Чому ж ти йдеш?

— Тому, що в серце твоє ввійшло озлоблення. А я хочу понести й роздати людям світло твоєї думки.

— Але ти такий молодий і недосвідчений — один, без підтримки й поради, ти наробиш стільки помилок!

Азрієль усміхається:

— Вчителю, ти багато разів повторював слова Менандра: «Тому, хто нічого не знає, й помилитись ні в чому». Але твої уроки я постарався запам'ятати.

— Азрієлю, подумай, ми стільки намучились і вперше осіли надовго. Чи варто йти в нові мандрівки?

— Варто! Я боюся сидіти на одному місці, щоб не сталося зі мною нещастя…

— А що загрожує тобі?

— Звичка — найстрашніший ворог людини, яка шукає сенс життя…

Розділ 18
ЩОБ УБИТИ ЗМІЮ, МОЖНА ПЕРЕРВАТИ Й МОЛИТВУ

Під ранок мене остаточно зморила втома, і я задрімав. Очевидно, ця вранішня дрімота була досить глибока, тому що, розплющивши очі, я побачив, що Благолєпова немає в лабораторії. Він пішов нечутно, не лишивши записки, ніби очікував, поки я засну, щоб піти, не прощаючись зі мною, і увільнити нас від незручності, котра, мов похмілля, спостигає людей після попередніх мимовільних одкровень і здійснення остаточних учинків. Сірий світанок віхтями розповзався по мокрій шибці, і моторошно горіла в кімнаті електрична лампа, неприродне світло якої, зім'яте й непевне в денному освітленні, за всі роки моєї служби в карному розшуку стало для мене попередженням про тривогу, пронизливим сигналом біди. І хоча нічого більше біди не провіщало — все було тихо, порожньо, сповнене дрімотного спокою і вранішніх безсилих лінощів, — я довго намагався зосередитись, вловити ці флюїди тривоги, зрозуміти, звідки загрожує небезпека, — і не міг.

Боліла голова, від безсонної ночі горіли повіки й очі боліли, наче при грипі. Годинник показував початок на восьму. Я присунув до себе телефонний апарат і подзвонив Панафідіну. Голосом незворушним, який не виражав ніяких почуттів, він погодився перенести нашу зустріч на шосту годину вечора. Я подякував йому, попрощався і, вже поклавши трубку, подумав: чи не з ним пов'язане відчуття тривоги, яке виникло? Та воно виникло ще до розмови з ним по телефону. А мені, мабуть, просто треба було виспатись. Я вирішив поїхати в управління, швидко залагодити всі поточні справи й податися додому спати.

Біля метро я купив газету і досконально проробив її, похитуючись на м'якому сидінні вагона, який гув і двиготів у непроглядній пітьмі тунелю. Особливо мені сподобалася стаття у розділі «Медичні поради». Професор роз'яснив, що найпевнішпй шлях до інфаркту міокарда — постійні нервові навантаження, часті негативні емоції, брак сну і нехтування спортом.

У цьому плані в мене перспективи були просто чудові. Гантелі купити, чи що? Може, ці чавунні чушки замінять мені брак сну, емоції зроблять позитивними і знімуть нервові навантаження? Цікаво, скільки можуть коштувати гантелі? Добре, до речі, що завтра зарплатня. Цікаво, замінює година вправ з гантелями годину сну?

Перебуваючи в цих сонних роздумах, я прийшов до себе в кабінет, сів у крісло за стіл і постарався зосередитись, щоб вирішити, які справи мені треба зробити зараз, а що можна відкласти. І, мабуть, я довго перебував би в цій напівдрімоті, якби не задзвонив телефон. Я зняв трубку.

— Мені потрібен інспектор Тихонов.

— Тихонов слухає.

— Ваш телефон мені дала дружина…

— Я вас слухаю.

— Мене звати Умар Рамазанов…

— Здрастуйте, Умаре Шарафовичу, — сказав я, здивувавшись, що запам'ятав його ім'я і по батькові. Сонне очманіння, яке гнітило мене весь ранок, втримало від помилкових учинків — воно уповільнило реакцію, притупило відчуття, я не впав у невротичну метушню від ілюзії прямої досяжності людини, котру марно шукають три роки; воно врятувало мене від природного рефлексу сищика — хапати, ловити, тримати. Все ще загальмовано-спокійно я спитав: — Чим зобов'язаний?

— Я хочу здатися, — сказав він, у голосі його зовсім не було барв.

— Ну що ж,