Читати книгу - "Вигнанці"

і молодий офіцер зник з їдальні. Мовчки він спустив драбину надвір і поліз униз навдивовижу швидко. Торкнувшись ногами землі, він на мигах дав знати товаришам, щоб втягли драбину назад, а сам кинувся в річку і поплив до човна. У нього не було ні зброї, ні обміркованого плану, що робити, одна лише думка, що його місце коло жінки в хвилину загрозливої для неї небезпеки, сповнювала до краю його істоту. Доля Аделі повинна бути його долею, і, розтинаючи воду сильними руками, він присягався поділити з нею життя і смерть.

Але була ще й друга. людина, яку почуття обов'язку штовхало на небезпеку. Цілу ніч францисканець охороняв де Катіна, наче скнара, що стереже свої скарби. Вся істота його була сповнена думкою, що цей єретик являє собою невеличке зернятко, яке, розростаючись усе більше й більше, може заглушити сад вибраної церкви господньої. Коли він побачив, що де Катіна спускається драбиною, з душі монаха зникло всяке почуття, крім побоювання втратити свою дорогоцінну здобич. Слідком за зникаючим ворогом він теж спустився з драбини.

Тоді обложені, що дивилися з вікна, побачили дивне видовище. Серед річки стояла пірога, на кормі якої темним кільцем товпились воїни і виднілися дві жінки. До них, як божевільний, плив де Катіна, за кожним ударом руки вистромлюючись з води до плечей, а. за ним здіймалась тонзура на голові францисканця з темним капюшоном і довгою рясою, що тяглися за монахом по воді. Але в пориві запопадливості монах не зважив своїх сил. З нього був добрий плавець, проте незручна одежа заважала йому, зв'язуючи рухи. Все повільніше й повільніше ставали удари його рук, все нижче й нижче спускалась його тонзура… Нарешті, голосно крикнувши: «в руки твої, господи…», він підкинув ослаблі руки вгору і пішов на дно. Хвилину пізніше охриплі від криків глядачі, що кликали де Катіна повернутися, побачили, як його втягли на ірокезьку пірогу, і та зараз же повернулась і попливла річкою далі.

— Боже мій! — глухо скрикнув Амос. — Вони взяли його! Бідолаха загинув!

— Бачив я чудні речі за сорок років, але ніколи ще не бачив нічого подібного, — сказав протяжно дю Лю.

Де ла Ну взяв понюшку табаку з золотої табакерки і змахнув гарненько мереживною хусткою порошинки, що впали спереду на сорочку.

— Мосьє де Катіна вчинив, як належить французькому дворянинові, — промовив він. — Коли б я міг плавати, як тридцять років тому, я був би тепер з ним.

Дю Лю озирнувся навкруги і похитав головою.

— Нас тепер тільки шестеро, — сказав він. — Боюсь, що вони знов надумали якусь чортячу махінацію, бо якось дивно затихли.

— Вони залишають будинок! — крикнув васал, який дивився у бічне вікно. — Що це означає? Пресвята діво! Невже ми врятовані? Подивіться, як вони юрбами біжать кудись між деревами. Вони кинулись до човнів, вимахують руками, показують на щось.

–. Ось сірий капелюх того диявола, — показав капітан. — Я б пустив у нього кулю, якби не боявся даремно зіпсувати заряд.

— Я влучав у ціль на такій віддалі, — сказав Амос, просуваючи свою довгу, темну рушницю крізь щілину в барикаді, що загороджувала нижню частину вікна. — Я охоче віддав би весь прибуток майбутнього року, аби тільки звалити цього негідника.

— Це взагалі на сорок кроків далі, ніж долітає куля з мушкета, — зауважив дю Лю, — але я бачив, як англійці влучали досить вдало з таких добрих рушниць.

Амос старанно націлився, сперши рушницю на підвіконня, і вистрілив. Крик захвату вирвався з грудей обложених. Фламандський Метис упав, але за хвилину він знову був на ногах і визивно сварився кулаком на вікно.

— Чорт візьми! — гірко скрикнув Амос по-англійському. — Куля влучила в нього навиліт. Все одно, що погладив чорта камінцем.

— Не лайся, Амос, а спробуй удруге; поклади ще більше пороху, якщо не розірве рушниці.

Грін засипав більший заряд, вибрав з мішка добру круглу кулю, але ж коли він підняв голову, то вже не було ні Метиса, ні індійців. На річці ірокезький човен мчав так швидко, як тільки могли гнати його двадцять весел; але, крім цієї темної плями на блакитній поверхні, не було видно й сліду ворогів. Вони зникли як кошмар, як поганий сон. Лишилась прострелена огорожа, купи мертвих тіл у дворі, обгорілі котеджі без покрівель, а безмовні ліси сяяли в промінні ранкового сонця, мирні й спокійні, наче в них не бушували в смертельному бою вороги, немов вирвавшись із пекла.

— Слово честі, вони, здається, втекли! — крикнув де ла Ну.

— Бережіться, чи не хитрощі це які, — промовив обережний дю Лю. — Чого їм тікати від шести людей, коли вони перемогли шістдесят.

Але васал, виглянувши в друге вікно, відразу ж упав навколішки, підняв до неба руки й почорніле від пороху обличчя і забурмотів слова молитви й подяки. Його товариші підбігли до вікна, і радісні вигуки залунали по кімнаті. Верхнє плесо річки вкривала ціла флотилія човнів; сонце виблискувало на дулах мушкетів, і на металевих уборах людей, які сиділи в човнах. Уже можна було розглядіти білі мундири регулярних військ, коричневі куртки «лісових бродяг», яскравий одяг гуронів та альгонкіниів. Все ближче й ближче підпливали вони, вкриваючи річку на всю її широчінь, з кожною хвилиною ставали виднішими, а далеко, на південному закруті, ірокезький човен здавався маленькою рухливою плямочкою, що раптом підлетіла до далекого берега і зникла під тінню дерев. Через хвилину ті, що лишилися живі, уже були на березі, махаючи в повітрі капелюхами, а носи човнів рятівників їхніх уже шаруділи по піску. На кормі переднього човна сидів зморщений чоловік у великому русому парику, а на колінах у нього лежала рапіра з позолоченим ефесом. Він вискочив з човна, як тільки кіль торкнувся дна, побрів по воді, розбризкуючи її своїми високими чобітьми, і кинувся в обійми старого вельможі..

— Мій любий Шарль, — крикнув він, — ви оборонялись по-геройському. Як, вас тільки шестеро? Ой! Ой! Криваве було діло!

— Я знав, що ви не покинете товариша в біді, Шамблі.