Читати книгу - "Вигнанці"

лісу збіглися туди, але на сходах нікого не було. Тільки, як і попереду, валялось сім мертвих тіл.

— Вони більше не полізуть! — упевнено заявив дю Лю. — Цей урок занадто жорстокий.

— Але вони підпалять будинок.

— Трудненько буде їм зробити це, — сказав дворецький. — Будинок увесь кам'яний і стіни, і сходи, — дерев'яних лише кілька, сволоків. Це не те, що котеджі.

— Тс! — прошепотів Амос Грін, підіймаючи руку. Крики вщухли; чути було важкі удари молота об дерево.

— Що б це могло означати?

— Безперечно, якась нова чортівня.

— На жаль, повинен констатувати, мосьє, — зауважив старий вельможа все з тією ж властивою йому придворною чемністю, — мені здається, вони взяли приклад з нашого молодого приятеля і вибивають днища у порохових бочок в льоху.

Але дю Лю заперечливо похитав головою.

— Червоношкірий не буде марно витрачати пороху, — заперечив він. — Це занадто дорогоцінна для цього річ. А? Прислухайтесь!

Завивання й вереск поновились з більшою силою, але в різких звуках чулося щось іще дикіше, безумніше, перемішуючись з уривками пісень і вибухами реготу.

— Ах, вони повідкривали барила з горілкою! — крикнув дю Лю.

Саме в цей час долетів новий вибух криків, крізь які було чути жалісливе благання про пощаду. Ті, що лишилися живими, з жахом переглянулись. Знизу здійнявся важкий дух печеного тіла, а розпачливий голос, як і попереду, кричав і благав. Потім несамовитий зойк помалу став завмирати і, нарешті, замовк навіки.

— Хто це був? — пошепки спитав де Катіна. Кров похолола у нього в жилах.

— Мабуть, Жан Корбейль.

— Земні страждання цього чоловіка скінчились. Добре б і нам теж заспокоїтись. Ах! Стріляйте в нього! Стріляйте!

На площадку внизу сходів зненацька вбіг якийсь чоловік і простяг руку, ніби збираючись щось кинути. То був фламандський Метис.

Амос Грін навів на індійця дуло свого мушкета, але той кинувся назад так же швидко, як і з'явився.

Щось влетіло в кімнату і покотилось по підлозі.

— Нагніться, нагніться! Це бомба! — крикнув де Катіна.

Але кинута річ лежала біля ноги дю Лю, і тепер він міг добре роздивитися на неї. Схопивши з столу скатертину, він накрив страшний подарунок.

— Це не бомба, — спокійно промовив він. — А зараз дійсно замучено Жана Корбейля.

Протягом чотирьох годин з льоху чути було звуки пісень, танців і гульби; в повітрі смерділо горілкою. Часом індійці сварилися й бились; здавалося, вони зовсім забули про обложених; але ці останні скоро упевнились, що за ними стежили безперервно. Дворецький Тер'є був забитий на смерть кулею з-за огорожі, коли проходив повз бійницю; Амос Грін з де ла Ну ледве уникнули цього ж. Тоді швидко забарикадували всі вікна, крім одного, що виходило на річку. З цього боку було безпечно, а що на сході почало світати, то коло вікна весь час стояв хтось із обложених і напружено дивився уздовж річки, дожидаючи бажаної допомоги.

Помалу розвиднювалось; спершу вузька смужка перлистого кольору порожевіла, стала ширша, довша і, нарешті, загорілась темним світлом по всьому небу, забарвлюючи краї швидкопливних хмар. Над лісом слалася тонка сірувата пара, з якої виступало верховіття великих дубів, наче острови з моря туманів. Поволі, разом з тим як розвиднялось, туман розривався на маленькі клапті, що тоншали й помалу танули. Нарешті над лісом на сході з'явилось вогненне світило, і проміння його заблищало на пурпурі й позолоті зів'ялого листя, на яскравій блакиті широкої річки, що зникала на півночі. Тепер коло вікна чергував де Катіна, вдихаючи свіжий смолистий запах дерев, змішаний з важкими, вогкими випарами розіпрілої землі. Раптом, на півночі, на річці йому впала в око якась темна пляма.

— Згори пливе човник! — гукнув він.

В одну мить усі кинулись до вікна, але дю Лю підскочив до них і сердито почав штовхати назад до дверей.

— Що ви? Хочете умерти раніш свого часу чи що? — крикнув він.

— Так, так! — бубонів капітан, хоч і не розібравши слів, але зрозумівши жест дю Лю. — Треба лишити вахту на палубі. Амос, стань лиш коло мене, і будемо готові на випадок, якщо вони покажуться.

Американець і старий піонер лишились коло барикади; інші силкувались розглядіти човен, що все наближався. Раптом з грудей васала, який лишився живий, вирвався глухий стогін.

— Це ірокезька пірога! — крикнув він.

— Неможливо!

— На жаль, це так, ваша милість. І якраз та, що втекла від нас учора.

— Ах! Так, значить, жінки врятувались!

— Мабуть. Але на жаль, мосьє, народу в ній щось збільшилось.

Завмираючи від тривоги, купка обложених стежила за човном, що швидко мчав проти води, лишаючи з обох боків смуги піни; а позаду довгий роздвоєний струмінь. Було помітно, що пірога переповнена, але обложені пригадали, що сюди забрали поранених із другого, човна. Човен летів усе вперед, поки не зрівнявся з садибою. Тут пірога повернулась кругом, і гребці з пронизливим глузливим криком підняли весла вгору. Навіть на такій віддалі не можна було не впізнати двох облич: одного — ніжного, блідого, другого — темного, царственного. То були Адель і Онега.

Розділ XXXVIII
ДВА ПЛАВЦІ

Шарль де ла Ну, власник Сен-Марі, був чоловік стриманий, сильної волі, але й у нього вирвався стогін і прокльон, коли він побачив свою індіанку-жінку в руках її одноплеменців, від яких та не могла сподіватися пощади. Та, проте, навіть тут він не забув своєї старомодної чемності і повернувся до де Катіна, щоб сказати йому кілька слів співчуття. Аж раптом почувся гуркіт; щось заступило вікно —