Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

ми просто збрехали, уже маючи на окремих кораблях імпульсні установки невідворотного удару. — Президент замріяно посміхнувся. — Це те, чого бракує Президентові, щоб змусити до послуху бодай приморські держави… Тому я не тільки санкціоную вашого «Діогена», а й прошу не скупитися на гроші. Але!.. — Президент рвучко обернувся до Френка. — Але я про це нічого не знаю. Це сфера приватних організацій, які з людських покликань дбають про великих учених планети. Може у нас бути така організація, Френк? — запитав і запросив Джіма до білого, з стрімким дахом будиночка. — Якщо існує асоціація бейсболу, то чому б не створити, скажімо, товариство «білолобих»? Бачу, вам подобається моя ідея. Ви, Френк, сьогодні ж подасте у відставку й займетесь новим клубом. Запишіть туди всіх бажаючих з Ранчо Доута, а потім покладайтеся на свій смак пропагандиста білої раси і пропозиції Х’ю Вундстона. Цей чоловік не стільки вчений, скільки прогнозист майбутніх енергій. Бувають такі люди, Френк. У свій час ми ледь не прогледіли Вундстона. Але він з відчаю прибіг до мене шукати рятунку, і я збагнув, що це великий теоретик. Правда, виховання в нього далеко не для президентських салонів, однак пам’ятайте, Джім, що Х’ю схожий на тих неотесаних пращурів, які завоювали нам Америку. Цим можна навіть пишатися, мій любий. Запрошую вас пообідати. Хто знає, коли ми отак зможемо посидіти в надійних стінах мого пристанища. Вік зараз жорстокий, Джім: Президент один і завжди на виду, а невидимих бійниць не злічити.

— Ви народжені для того, щоб стати богоподібним Президентом Сполучених Штатів, — сказав Френк. — Був же в Римі богоподібний Август…

— Бог посилає нам святу душу, а ми лише дбаємо про те, як її осквернити. Тому не всі доходять до тієї межі, на якій нас з лаврами чекає заповідана богом доля. Щасливий той, хто закінчує життя з німбом святого. То світиться безгрішна божа душа людини. За «Діогена»!

XLII

Павло Острожний, Кукудзі і містер Гленд ішли берегом річки. Стежку завіяло жовтим вербовим листом, і Павлові кортіло роззутися й пробігти босоніж.

— Сер Гленд, у цій річці є риба?

— Водиться, — пісним голосом відповів Гленд. — Вам не здається, що ми надто смішні у своїх бажаннях? А для тих, хто, можливо, дивиться на нас із інших світів, ми здаємося блазнями?

— Вам краще знати, містер Гленд, — усміхнувся Кукудзі. — Наука забирає увесь мій час, і мені просто ніколи думати про життя.

— А я тільки й думаю про нашу сутність, панове, — Гленд зупинився посеред стежки. — Ми живемо під постійним жахом самовинищення і в той же час намагаємося дошкулити один одному, ошукати, видертися вище за рахунок іншого, хоча Земля кругла, а світ у всі боки безконечний, то й не знати, хто зверху, а хто знизу. Ми просто звикли, що сонце наше завжди угорі, але ж барана ми підсмажуємо знизу? Ми, панове, великі фарисеї. З Америки я уже не дивуюся, бо вона загнала мене під землю. Але ж ви! — вигукнув Гленд і вперся довгим сухим пальцем у груди Кукудзі. — Ви — нація великої техніки, у вас справжні шедеври мистецтва й культури, але ж ви народили самураїв і камікадзе. Ви, убиваючи своїх синів, називаєте їх героями, а самі по-варварськи знищуєте увесь рід камікадзе, якщо він не загине від вибуху власної торпеди чи літака. Хто ви після цього? Фарисеї ви! Всі ми фарисеї! Скажіть, містер Павел, скільки разів ви зможете спопелити Землю своїми ядерними зарядами? Не менше, ніж ми. І ви, великий учений, можете думати про рибу, коли не сьогодні-завтра все спурхне вогнем, а на цьому березі, де ми стоїмо, сидітиме диявол і жертиме варену рибу, запиваючи її юшкою з цієї ріки! Ні-ні, не переконуйте мене! Я ненавиджу цей світ від самого зародження, коли наш пращур узяв палицю й проломив голову сусідові за те, що в сусіда була тепліша печера. Відтоді ми знаходимо сотні причин, щоб убити ближнього. Але ж тепер, коли ні убивці, ні жертви навіть не знатимуть один одного і нема ніякого виправдання подібній трагедії, ми все одно стоїмо з своїми жахливими палицями біля своїх печер і чекаємо нагоди, щоб не тільки вбити, а й завалити печери разом з жінками й дітьми. Людський рід навчився думати, але не позбувся звичок убивці, бо увесь час продовжувалися війни. Тільки тепер люди розподілилися на тих, хто думає, і на тих, хто убиває. Але, як це не дивно, ми всі працюємо на тих, хто убиває.

Павлові боляче було дивитися на хворого Гленда, котрий вважав і Острожного причетним до таємної місії по розробці нової зброї на Ранчо Доута.

— Я не втручаюся в справи ні Вундстона, ні Хілди Брайнт, ні ваші, панове, але мені смішно дивитися, як усі ви граєтеся у якусь конспірацію. Я вірю людям праці. Тим, хто годує, одягає і будує нові міста. Простим людям не треба ні міністрів, ні війська: вони живуть у радощах праці. А міністри й генерали вічно ганять іншу державу й інший народ, щоб розпалити ненависть.

— Але краще боротися з війною, ніж споруджувати підземні ферми, сер. Мені це прикро говорити, бо я у вас в гостях. Але це правда, містер Гленд.

— Спасибі за відвертість, містер Павел, — сказав після довгої мовчанки Гленд.

Кукудзі першим опустився з пагорба й одразу ж побачив яскравий світло-зелений намет з вікнами, розкладні столи і кількох людей, що поралися біля багаття. Звідси, де стояв Кукудзі, важко було когось впізнати. Але хтось привітно помахав рукою.

— Нас чекають! — гукнув Кукудзі до своїх супутників і показав туди, де зеленим дивом яскрів намет серед опечаленої осінньої землі…

Ні Мері, ні Павло не знали, на чому обірвалася розмова і з чого варто продовжити бесіду, якої чекала і до якої готувалася Мері ще дорогою до підземелля Гленда.

Після обіду вона скористалася правом давньої дружби й усамітнилася з Павлом на березі річки. Обоє згадували Малькольна.

— Ви були єдиним другом для Малькольна. І для мене. Я