Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

знала, ви не зрадите нашої дружби. Ви єдиний, з ким мені легко й навіть не соромно плакати… Я змушена була погодитися на діловий шлюб…

— Людина завжди владна над собою, — сказав Павло. — Я хотів би виконати ваше прохання: Макларен мав право на відкриття першопоштовху збуреного гравіталу. Але він забрав цю таємницю з собою… Уже ніч, місіс.

— Так, уже загоряються зорі, як свічки у храмі правосуддя. Але я нікуди не поспішаю. Я хотіла ще показати, Павле, ваш підземний притулок, від якого я вас урятувала.

— Мені щось загрожувало?

— Про це ми поговоримо в підземеллі Гленда. У тій кімнаті, де ви будете жити, поки не впораєтесь з роботою, — пояснила Мері.

— Ви зазнали глуму й утисків від вищого світу, а тепер кокетуєте з своїми кривдниками, які знайшли спосіб обдарувати вас несподіваним багатством…

— Може, ви хотіли б мене зустріти на Марші Миру або в товаристві «занепокоєних учених»? Це було б логічно?

— Так, мені приємніше було б зустріти вас серед тих, хто блокує ваші ракетні бази на чужих територіях. У вас авторитет дружини великого ученого. Там ви виглядали б природніше.

— Я не ображаюся на вас: ви погано знаєте Америку. Щоб мати силу, треба ходити рівним серед мільйонерів. Я сьогодні маю свої мільйони і тепер можу не боятися, що якийсь полісмен покалічить мене, розганяючи охоронців миру. Я не підвладна поліції, а це багато важить, сер.

Острожному не сподобався напівофіційний тон Мері.

— Вибачте, місіс, якщо я чимось не догодив, — сказав Павло й слідом за Мері протиснув до вузької щілини свою перепустку, яку завчасно дав містер Гленд. Двері ввійшли в стіну, пропускаючи Павла в штучний світ з електричним сонцем вічних субтропіків.

Мері зачекала Павла на вузькій доріжці.

— У кожного своє життя, Павел. До того ж воно таке коротке… Ми не встигаємо зробити й половини того, що народжується у нашій голові, міняючи масштаби в новій ситуації.

— Так, життя одне в кожного, — стримано обізвався Павло.

— Ви молоді, вас називають великим ученим, вам пощастило вирватися з лабет смерті, і ви не можете нарікати на життя. Дякуйте долі, що сьогодні поруч з вами йду я, а не Джім Френк.

— Знову загадки? Відколи ми з містером Кукудзі ступили на землі містера Гленда, нас переслідують якісь несподіванки.

— Приємні? — грайливо запитала Мері.

— Не можу поскаржитися, але не завжди.

— А коли щиро?

— Мені здавалося, там, де є Мері Френк, зі мною нічого поганого не трапиться.

— А тепер? Ви не раді, що ми вдвох?

— Справді, чому ми тільки вдвох? Де містер Кукудзі і містер Гленд?

— Напевне, вже сплять. Завтра ви зустрінетеся з Кукудзі. А Гленд тут хазяїн, тому я не гарантую вам прийому в кабінеті короля гномів. Зате можу влаштувати зустріч з Хілдою Брайнт. Якщо ви, звісно, того бажаєте. Та сьогодні ви мій гість, Павел, і я вам хотіла дещо пояснити. — Мері добула з сумочки сіру пластину й передала її Павлові. — Це ваш ключ від покоїв, містер «Діоген».

— Не розумію…

— А ви проходьте он у ті двері й запрошуйте мене на чашечку кави. Не будемо ж ми розмовляти на вулиці.

— Безперечно, — погодився Паато й оглянув темні двері без ручок і замків. Тільки біля матового трикутника з сірого металу була щілина. Павло скористався пластиною. Двері, мов завіса, піднялися вгору.

Мері провела Павла до затишної кімнати з м’якими глибокими кріслами, світлим килимом на підлозі й екраном кольорового телевізора на стіні.

— Сідайте. Сьогодні ви — мій гість, хоча ця пастка готувалася для вас. Ключ у вашій кишені, сер. Ви можете вийти звідси, коли вам заманеться. А зараз влаштовуйтесь зручніше в кріслі. Вам приготувати щось на вечерю чи будете пити каву? Є свіжі тістечка, горіхи й слива в шоколаді.

— Обійдемося кавою.

— Той, хто готував цю кімнату, знав, що ви любите натуральну каву. — Мері ввімкнула кавомолку. — Були люди, які хотіли викрасти вас і скалічити або примусити працювати на велику Америку. Я розмовляла з Президентом. Ви тепер під його особистою охороною.

— Ви це серйозно?

— Цілком. І прошу поздоровити мене з посадою радника Президента з питань науки.

— А Джім Френк?

— Він тепер займатиметься своїм бізнесом.

— Гадаю, я до цього не причетний?

— Ви — ні, але його повне фіаско пов’язане з тим, що провалилася акція, яку готували «Білі апостоли».

— Це хто?

— Патріоти… Вони ладні вмерти, але завжди готові йти на подвиг в ім’я своєї країни. Їх обробляє Хілда Брайнт.

— Для чого ви все це розповідаєте?

— Щоб ви знали, хто ваш друг, а хто ворог.

— Я був потрібен для престижу?

— Ви помиляєтеся. Ви майже закінчили роботу по використанню нової, досі небаченої енергії. Америка хоче тримати у величезній таємниці ідею використання енергії гравіталу як зброї. Страхітливої зброї, від якої нема захисту.

— Невже ви, американка і довірена особа Президента, можете говорити мені такі речі, місіс?

— Повинна, бо наш Президент теж стоїть за мир, але країною, як вам відомо, правлять ті, хто народжує армію «Білих апостолів».

— Нехай так. Для чого ж тоді ви просите повідомити вам шифр пульсуючих прискорювачів, здатних збурити грізну хвилю гравіталу? Щоб гинули на полігонах послідовники Малькольна?

— Це моє особисте прохання, Павел. Я маю на нього право: я була тоді лаборанткою, коли цей код одночасно з вами відкрив і Макларен. Тільки його відкриття залишилося разом з ним. І