Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

ніж ті, що ставалися в давні часи. Про єпископа казали, що він — Гаман. А тепер, коли він помер, можуть бити відступників. Старий Рапапорт указ видав, ти чув? Що вбивство відступника — це міцва. Чув таке?

Ашер не відповідає. Витирає клоччям кров, чистить ганчіркою свої інструменти і кладе їх до сумки, бо має зараз іти на кровопускання до такого собі Дейма, начальника пошти — він мучиться, розбитий апоплексією. Заходить ще до комірчини, де тримає у банках п’явок. Вибирає найменших, найголодніших. Той Дейм — чоловічок невеличкий, тож у нього зайвої крові нема.

— Зачини за мною двері, — каже він до Ґітлі. — На обидва засуви.

Знову жовтень, і знов пахне сухим листям і вогкістю. Ашер Рубін бачить галасливих людей зі смолоскипами. Йдуть за міські мури, туди, де живуть злидарі-єретики. Чути погуки. Десь на передмісті видно слабеньку заграву, мабуть, горить одна з тих злиденних халуп, у яких люди живуть разом із тваринами. Так само, як нещодавно горів Талмуд, тепер гинуть у вогні Зогар та інші книги, богобоязним євреям заборонені. Ашер бачить віз, повний роз’ятреної палінням єретичних книжок єврейської молоді: вони їдуть за місто, мабуть, у напрямку Глинної та Буська, де розкольників найбільше. Ашера штовхають якісь галасливі люди, які біжать, вимахуючи палицями; він міцніше притискає до себе банку з п’явками і швидким кроком іде до хворого. Діставшись на місце, дізнається, що поштар щойно помер, тож п’явки залишаться голодними.

Пані Ельжбета Дружбацька пише лист до ксьондза Хмельовського, або ж про досконалість неточних форм

…шлю Тобі, превелебний отче декане, мої збірки: можливо, Твоє уважне око знайде в них щось більше, ніж марноту світу. Бо ж хто хоче висловити мовою весь його огром, той не має вживати слів надто очевидних і однозначних — у такому разі постає щось на кшталт нарису, який переносить світ на білу поверхню чорними лініями. А слова й образи мають бути гнучкими й багатозначними, мають мерехтіти, мінитися сенсами.

Не думай, превелебний отче добродію, що я недооцінюю Твої зусилля: якраз навпаки, я вражена огромом Твоєї праці. Але здається мені, що Ти питаєш поради в небіжчиків. Бо всі ті книги, цитовані й компільовані, — то наче нишпорення в могилах. А факти швидко втрачають вагу й актуальність. Чи можна-бо описати наше життя, оминаючи факти і спираючись лише на те, що бачимо й чуємо? На дрібниці й почуття?

Намагаюсь я дивитися на світ власними очима і своєї мови шукати, не позиченої.

Журився Його Ексцеленція єпископ Залуський, що втратить на моїй книжці як видавець і гіркотою приправляв свої листи, а тут виявляється, що весь наклад продався. Кажуть мені, що й другий наклад готують. Прикро мені трохи, бо ось тепер тиснуть на мене, щоб я видані в нього вірші сама продавала. Вислав він мені сто примірників, а позаяк на нього тиснуть піяри з друкарні, єпископ звелів мені їх збувати. А я йому відписала, що вірші свої не задля грошей складала, а для розваги та роздуму людського. Сили грошей на них заробити не хочу й не вмію. Бо як же так? Я мала б, наче гендляр, возити свої вірші по ярмарках і за гріш їх віддавати? Чи насилу втелющувати вельможам і чекати їхньої ласки? То я вже краще вином торгуватиму, ніж віршами.

Чи отримав Ти від мене посилку, яку я через подорожніх до Львова передала? А були там повстяні патинки, що їх ми тут восени вишивали. Я — небагато, бо очі мені вже зраджують, здебільшого — донька моя й онуки. А ще там були плоди сушені з мого саду: сливи, груші мої улюблені. І барильце трояндового вина, що я його зробила сама; зважай, отче, бо міцне. А головне: була там шаль гарна кашмірова на холодні дні, щоб не мерзнув Ти у своїй фірлеївській пустині. Дозволила собі додати також невелику книжечку, якої Ти ще не знаєш. Якби покласти на вагу Твої «Нові Атени» й мою писанину, різниця була б величезна. Що ж поробиш, коли та сама річ двом людям геть різною здається? Інакше міркує той, кого покинули, і той, хто кидає. Той, хто володіє, і той, ким володіють. Ситий і голодний. Багата донька шляхтича мріє про мопсика з Парижа, а бідна селянська донька — про гуску, щоб мати м’ясо та пір’я. Тому й пишу я:

Мій розум — як хирлява бадилина,

Не здатний зір у небі полічити,

Тож хай рахує в лісі сосни та ялини,

Цій арифметиці візьмусь його учити.

Твоя ж візія — геть інша. Тобі хотілося б такого знання, як океан, з якого кожен може черпати. І гадаєш ти, що людині досить прочитати все, аби пізнати цілий світ, і з дому нікуди виходити не потрібно. І що знання людське — наче книга, яка має свою палітурку, межі, тож її можна легко переказати, щоб вона стала доступною кожному. Таку достойну мету Ти собі поставив, і я як Твоя читачка за це Тобі вдячна. Але знаю собі своє.

Людина жива — наче світ, і небо її — голова,

Чуття — се планети, розум — то Сонце, до того — слова.

Бродить світ, в нім — людина, вгорі небо ширяє,

Смерть зі сходу на захід ніччю день поганяє.

Якби Luna таємна у світ жінок не впустила,

Чи не схибився б він? І що тоді голова б учинила?

Ти, мабуть, скажеш: от, пустопорожня балаканина. Може, й матимеш рацію, і вся та штука поетична, вашмосте, є лише досконалістю неточних форм…

Ксьондз декан Бенедикт Хмельовський пише до ясновельможної пані Ельжбети Дружбацької

Ксьондз сидить у чудній позі, адже на колінах у нього заснула Саба, сестра Фірлейки. Мусить тримати ноги рівно, впираючись стопами в поперечину під столом, щоб собака не з’їхав на підлогу. Щоб узяти каламар, мусить вигнутися дугою над столом, і йому це вдається. Гірше йде з перами, що лежать на полиці позаду нього: він намагається якось викрутитися й дотягтися до коробки. Пера падають на підлогу, і ксьондз зітхає розчаровано. Мабуть, доведеться чекати, поки Саба прокинеться. Але таке безділля Хмельовському непритаманне, тож він починає писати тупим пером. Виходить непогано. Хай буде.

Сердечні вітання й побажання здоров’я прийміть ласкаво, вашмосте. Я й сам якось застудився на похороні світлої пам’яті архієпископа Дембовського і тепер, кашляючи й плюючись, сиджу замкнений вдома і грію кінцівки. Відчуваю,