Читати книгу - "Спокута"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я підшила папери з бібліотеки, зробила сандвіч, спакувала валізу на одну ніч. Рухаючись у власній квартирі, від одного знайомого місця до іншого, я була свідома, що роки моєї незалежності невдовзі минуть. На столі була фотографія мого чоловіка Тьєрі, зроблена в Марселі за два роки до його смерті. Настане день, коли я питатиму, хто це. Я заспокоювала себе, гаючи час, вибираючи сукню, в яку вберуся на свій день народження. Недуга насправді омолоджує. Я схудла порівняно з попереднім роком. Перебираючи вішаки з уборами, я зрештою забула про діагноз. Спинилася на сизому кашеміровому платті, пошитому за фасоном англійської блузки. Потім легко було дібрати інші аксесуари: білий атласний шалик, успадковану від Емілі камею, лаковані туфлі-човники на високих підборах і, авжеж, чорну шаль деворе. Я замкнула валізу та здивувалася, яка вона легка, коли несла її у коридор.
Секретарка прийде завтра, я ще не встигну повернутися. Я залишила їй записку з переліком доручень, потім узяла книжку і чашку чаю, сіла у крісло біля вікна з краєвидом на парк. Я завжди вміла не думати про те, що мене насправді турбує. Але читати не змогла. Надто хвилювалася. Подорож до села, обід на мою честь, відновлення сімейних уз... А в мене ж відбулася одна з тих класичних бесід з лікарем. Я мала б поринути у депресію. Може, я, як зараз кажуть, «у неадекваті»? Гадаю, це нічого не змінить. Автомобіля ще півгодини не буде, і я хвилювалася. Підвелася з крісла, кілька разів пройшлася туди-сюди кімнатою. Якщо я сиджу занадто довго, болять коліна. Мене не відпускала думка про Лолу, тяжкий вираз цього худого нафарбованого обличчя, її сміливість ходити на небезпечно високих підборах, жвавість, з якою кузина пірнала у «ролс-ройс». Невже я змагалася з нею, міряючи кроками килим між каміном і диваном? Я завжди думала, що світське життя й цигарки доконають її. Навіть коли їй перевалило за п'ятдесят, я й далі так вважала. Але й у вісімдесят вона ненаситна, з палахким поглядом. Вона завжди була лідером, старшою дівчиною, яка на крок випереджала мене. Але в останній важливій справі я випереджу її, а вона хай живе до ста. За мого життя я не можу це опублікувати.
«Ролс-ройс», певно, вразив мене, бо коли по мене прийшла машина, спізнившись на п'ятнадцять хвилин, вона розчарувала. Такі речі зазвичай мене не обходять. Це було запорошене міні-таксі з нейлоновим хутром під зебру на задньому сидінні. Але водій, Майкл, був веселим вест-індійським хлопцем, який узяв мою валізу й не полінувався посунути переднє сидіння максимально вперед, щоб мені було більше місця. Щойно ми з'ясували, що я не терплю, коли музика б'є по мізках, незалежно від гучності, а він трохи скинув із себе похмурість, ми порозумілись і заговорили про сім'ї. Він ніколи не знав свого батька, а мати була лікаркою у шпиталі. Сам він скінчив юридичний факультет Лестерського університету, а тепер стажувався в Лондонській школі економіки і політології, щоб писати докторську дисертацію про законність і низький рівень життя у країнах третього світу. Коли ми виїхали з Лондона у напрямку похмурого Веставею, водій виклав мені стислий зміст свого дослідження: не буде закону про власність — не буде капіталу, а отже, не буде багатіїв.
— Одразу видно справжнього правника,— зауважила я.— Манка справа для вас.
Він з чемності реготнув, хоча, мабуть, подумав, що я несосвітенно дурна. У наші дні абсолютно неможливо скласти бодай якусь думку про чужий рівень освіченості за мовленням, одягом або вподобаннями у музиці. Безпечніше ставитися до кожного стрічного як до видатного інтелектуала.
За двадцять хвилин ми вже досить наговорилися, і коли авто виїхало на шосе, а мотор загудів рівно, я знову заснула, а коли прокинулася, ми вже були на путівці, й чоло моє стиснув страшенний біль. Я вийняла з сумки три пігулки аспірину, які розжувала та з огидою проковтнула. Яку ще частку моєї свідомості втрачено, що ще вигладилось у мене з пам'яті, якщо зі мною уві сні стався новий мікроінсульт? Я ніколи не дізнаюся. Сама тоді, у маленькому автомобільчику, я вперше відчула щось подібне до розпачу. Паніка — занадто сильне слово. Певною мірою — клаустрофобія, безпорадне ув'язнення у процесі занепаду і відчуття, що я зменшуюся. Я торкнула Майкла за плече і попросила ввімкнути музику. Він вирішив, що я поступаюся йому, тому що ми вже майже доїхали, і відмовився. Але я наполягала, і тому знову салон заполонили лункий басовитий стукіт і шум, а на цьому фоні співав приємний баритон щось на карибському наріччі, у ритмах дитячих віршиків або у такт стрибкам через скакалку на дитячому майданчику. Це мені допомогло. І розрадило. Пісня звучала по-дитячому, хоч я підозрювала, що вона виражає якісь страшні почуття, вирування пристрастей. Я не просила перекласти.
Музика досі грала, коли ми під'їхали до готелю «Тілні». Понад двадцять п'ять років минуло відтоді, як я була тут на похороні Емілі. Я вперше помітила, що паркові дерева кудись поділися, гігантські в'язи вичахли від хвороб, а дуби спиляли, щоб звільнити місце на поле для гольфу. Ми пригальмували, пропускаючи гравців у гольф та їхніх кадді[67]. Я не могла не думати про них як про правопорушників. Гай, що оточував старе бунгало Ґрейс Тернер, ще був, і коли ми обігнули алейку буків, то зору відкрився сам будинок. Ностальгія тут нічим не зарадить — це місце завжди було потворним. Але зоддалік воно здавалося геть застиглим і беззахисним. Плющ, який посадили, щоб пом'якшити різкість, створювану яскраво-червоним фасадом, обдерли — може, щоб зберегти цегляну кладку. Незабаром ми вже під'їжджали до першого мосту, і я побачила, що озера вже немає. Долаючи міст, ми були підвішені над квадратом ідеальної трави, яку іноді можна побачити у старих ярах. Саме по собі це б не створювало неприємного враження, якби не знати, що там було колись: осока, качки, а ще — гігантський короп, якого засмажили двоє волоцюг і ласували ним у храмі на острові. А храм теж зник. Там, де він стояв, тепер були дерев'яна лавка і смітник. Острів, який, звісно, уже не був островом, являв собою довгий гладкий моріжок, нагадуючи величезний стародавній курган, де росли рододендрони й інші кущі. Навколо зміїлася гравійна стежка, тут і там виднілися лави і круглі садові ліхтарі. У мене не було часу, щоб знайти те місце, де я колись сиділа і втішала юну леді Лолу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута», після закриття браузера.