Читати книгу - "Дім, в якому…"

підвал тримав їх на прив’язі. Нікому було розбити для них скло.

«ДАВАЙ ЖЕ! ХУТЧІЙ!» — дзвеніло Стрибунцеві у вухах. Кольори вибухали спалахами:

Помаранчевий!

Зелений!

Білий!

Синій!

Він дихав ротом, який стиснувся, немов пружина.

«ДАВАЙ!»

Зелений!

Білий!

Охнувши, Стрибунець перевернувся на спину та з розмаху вдарив каблуками черевиків у скло. Воно задзвеніло, обсипаючись, а Стрибунця підхопили з обох боків і потягнули геть, висмикнувши його ноги, що застрягли поміж прутами ґрат.

Через декілька кроків він підхопився та, обганяючи всіх, побіг сам, бо пісня продовжувала волати: «Хутчій, хутчій!» Тільки тепер це був заклик до втечі. Вони вибігли по сходах (він, як і до того, попереду всіх) і з гуркотом промчали по коридору, спотикаючись і регочучи. Трьом, які шкутильгали, здавалося, що вони летять швидше, ніж вітер, двом, які тягнули третього, — що вони біжать швидко-прешвидко, і навіть найбільшому, який жалісливо кректав у хвості, здавалося, що він біжить. А ще їм вчувався шум гонитви. Увірвавшись до спальні, вони повалилися на ліжка й закопалися в ковдри, наче ящірки в пісок. Їх душив регіт. Вони намагалися лежати тихо і тільки непомітно скидали під ковдрами черевики.

Упав на підлогу один черевик, потім інший — і за кожним разом вони завмирали, прислухаючись. Одначе було тихо. Ніхто не погнався за ними, ніхто не зайшов перевірити, чи сплять вони насправді. Затамовано дихаючи, вони вдавали сплячих, поки їм не набридло, потім повільно, один за іншим, позлізали з ліжок, сповзлися на середину кімнати (до того місця, де в їхній печері в усі вечори палахкотіло невидиме вогнище) і сіли півколом, піді­бгавши босі ноги.

— Навіщо ти це зробив? — запитав Фокусник.

— Мене двічі випадково не втримали, аж я впав, — пискнув Смердючка. — Один раз на сходах. Я міг розбитися на смерть.

Слон тремтів і смоктав палець.

— Я хотів їх випустити, — пояснив Стрибунець. — У небо.

Руки Чумних Здохляків, брудні від лежання на асфальті та від іржавих ґрат, потягнулися його обмацати.

— Е, з тобою все гаразд?

— Це від «туманного» дивлення, — сказав Горбач. — Хто-хто, а я знаю.

— Хтось повинен був їх випустити, — сказав Стрибунець. — На волю. Пісня була про це.

Він замовк, намагаючись розчути пісню. Через два поверхи. Але тепер усе було інакше, так, ніби десь далеко просто слухали музику. І ніхто нікуди не кликав.

— Я що завгодно віддав би, щоби стати дорослим, — простогнав Сіамець, — і там. Як вони. Я й сам що-небудь розбив би. Ну чому ми ростемо так повільно?

— А я його впізнав. Черепа, — похвалився Фокусник. — Правда-правда!

— Нікого ти не впізнав, — сказав Вовк. — Досить брехати.

Красуня обіймав соковитискач.

— Це було… як сік, — сказав він тихо. — Неначе все там облите соком. Апельсиновим. Потім — полуничним. Потім — не знаю яким.

— Коли мої листи дійдуть, у нас також так буде, — пообіцяв Смердючка. — Усе це дурниці. Подумаєш — нічні танці. Хльостають пиво та завивають. Теж мені веселощі. У нас буде краще.

— Їх і зараз чутно, — Вовк підняв палець. — Там, унизу. Вони, може, і не помітили, що у них скло полетіло. А може, їм однаково. Коли вони веселяться.

— Давайте ми також повеселимося, — запропонував Горбач.

— У нас немає дівчат, — сказав Стрибунець. — І підвалу теж немає. І програвача з колонками. Але коли у нас усе це буде, ми точно відлетимо, а не станемо тупцювати на місці.

— Ага, — закивав Смердючка. — Ти шарахнеш ногою по склу — і ми полетимо до небес! У білих піжамах, як привиди. Головне, не забудь: ти нам пообіцяв.

— Ніхто тоді не змусить мене носити піжаму, — пробурчав Горбач. — Коли я буду дорослий. Нехай тільки спробують…

Стрибунець пробирався вздовж стіни, наступаючи на зметену тирсу. По кафе слався перламутровий дим, хмаринками перепливаючи від столика до столика. З динаміків звучала музика. Старші спілкувалися, порозпластувавши на цератових скатертинах лікті, зблизивши патлаті голови, пускаючи з ніздрів дим. Стрибунець пройшов повз них тихо та непомітно й забився в куток між пластмасовою пальмою і вимкненим телевізором. Сів навпочіпки й застиг, переводячи погляд від одного столу до іншого.

Це були звичайні класні столи, застелені цератою. У заглибленнях для стаканчиків з олівцями стояли попільнички. Старші самі придумали це кафе й самі його обставили. Рундук — з ящиків, обтягнутих ситцем. На ньому шипіли та плювалися кавоварки, а рукатий старшокласник Гібон жонглював чашками, цукерницями й ложками, розливав, змішував, збивав і розставляв свої витвори по тацях.

Зі стільців-вертушок на тонких ніжках, розставлених уздовж рундука, за ним стежили жадібні глядачі. Гомзалися вельветовими задами по грибоподібних сидіннях, налягали на рундук, розмазуючи коричневі півкола кавових слідів, лізли пальцями в цукерниці. Такий шик був доступний тільки ходячим. Візочникам залишалися столи.

З листка пальми над головою Стрибунця звисала картонна мавпа на шворці. Він подивився на неї, потім перевів погляд на старших. Динаміки, пришпилені до стін, зашамкотіли яловим, намарним шерехом. У клубах диму, далеко за рундуком, Гібон витер долоні рушником і замінив платівку. Стрибунець тицьнувся підборіддям в коліна й заплющив очі. Це була не та пісня. Але він вірив. Якщо сидіти довго і нікуди не йти, врешті-решт вони поставлять саме ту.

За вікнами швидко темніло. Більшість столів були зайняті. Голоси старших гуділи, зливаючись у шелесткий потік. Пісня танцювала, постукуючи бляшанками та скрикуючи. Неначе цілий натовп шоколадних людей у пов’язках на стегнах вертів задками і лупив п’ятами по піску, а долонями — в бубни. Стрибунець нюхав каву та дим. Може, кава — задорослюючий напій? І якщо його п’єш, то стаєш дорослим? Стрибунець вважав, що так воно і є. Життя підкорялося своїм, ніким не придуманим законам, одним з яких була кава і ті, хто її пив. Спочатку тобі дозволяють пити каву. Потім перестають стежити за тим, о котрій годині ти лягаєш спати. Курити ніхто не дозволяє, але ж не дозволяти можна по-різному. Тому старші курять майже всі, а з молодших — тільки один. Старші — а вони палять і п’ють каву — стають дуже нервовими; та ось уже їм дозволяють перетворити лекційний зал на кафе, не спати ночами й не снідати. А починається все з кави.

Стрибунець сидів, поклавши підборіддя на коліна й сонно змруживши вії. Картонна мавпа розгойдувалася на шнурку. Хтось підкинув пивну банку та впіймав її. По шибці побігли срібні тріщинки. Дощ. Розкотистий гуркіт грому заглушив музику. За столами засміялися й подивилися на вікна. Гібон протер рундук. Стрибунець терпляче чекав.

Шоколадні люди стукотіли та співали; невгамовно життєрадісні, вони не підходили ні до дощу, ні до сутінків, що настають, ні до облич за столами, вони підходили тільки до запаху кави та до її кольору, до муляжу пальми й до картонної мавпи. Чому ніхто не чує, що вони тут зайві? Вони і їхні сонячні пісні.

Нарешті, повигойдувавши стегнами та бубнами, кавово-шоколадні зникли, на радість і полегкість Стрибунцеві, залишивши тільки шурхотіння й потріскування згасаючих вогнищ. А потім і цей тихий звук перекрив шум дощу. Окрім дощу, не залишилося нічого.

Гібон змінив платівку. Крізь шерхіт дощу просочилася гітара. Стрибунець підняв голову й насторожився. Голос він упізнав відразу. Пісня була інша, але голос — той самий, що кричав з підвального вікна. Стрибунець сів, випроставшись. Голос шепотів і стогнав понад столами та головами старших. Крізь потоки води та хмари