Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

виявилися ще й замкненими. Айрін Елліотт нетерпляче загупала в них мідяною долонею, і в офісі позаду хтось мляво випрямився, не встаючи. За мить до місця передач підійшла постать, в якій можна було впізнати Віктора Елліотта, проминула стійку рецепції та попрямувала до нас. Його сиве волосся було брудне, а лице розпухло від сну. Він визирнув на нас розфокусованим поглядом, який я вже бачив у інфопацюків, які надто довго лазили по стеках. Контактний кайф.

— Хто ви в біса… — впізнавши мене, він зупинився. — Чого ти, бляха, хочеш, стрибунцю? І хто це така?

— Віку! — нове горло Айрін Елліотт, судячи зі звуку, зімкнулося на дев’ять десятих. — Віку, це я.

Якусь мить Елліоттові очі металися між моїм обличчям і тендітною азійкою поряд зі мною, а тоді його осінило, наче сліпуче світло, що вона сказала. Від цього осяяння він помітно здригнувся.

— Айрін? — прошепотів він.

— Так, це я, — прохрипіла вона у відповідь.

По її щоках струменіли сльози. Кілька секунд вони дивилися одне на одного крізь скло, а тоді Віктор Елліотт почав вовтузитися з замковим механізмом дверей, відпихаючи з дороги раму, і мідношкіра жінка повалилася через поріг у його обійми. Вони з’єдналися в обіймах, які, здавалося, неодмінно мали розтрощити крихкі кістки нового чохла. Я перевів погляд на ліхтарі, що стояли вздовж набережної.

Нарешті Айрін Елліотт згадала про мене. Відірвалася від чоловіка й розвернулася, змахуючи з обличчя сльози тильним боком однієї долоні та кліпаючи на мене ясними очима.

— Ви не можете…

— Звісно, — спокійно озвався я. — Я зачекаю в лімузині. Побачимося вранці.

Я перехопив спантеличений погляд Віктора Елліотта, тим часом як його дружина пропхала його всередину, весело кивнула йому й розвернулася до припаркованого лімузина та пляжу. Двері гучно зачинилися за мною. Я попорпався в кишенях і знайшов зім’яту пачку цигарок Ортеґи. Бредучи повз лімузин до залізної огорожі, я запалив один із зігнутих і сплющених циліндрів і, коли в мої легені проникнув дим, нарешті позбувся відчуття, ніби я щось зраджую. На пляжі примарним кордебалетом уздовж піску здіймалася хвиля. Я сперся на огорожу і став слухати білий шум хвиль, які розбивалися, думаючи, як я можу почуватися так спокійно, коли ще так багато не вирішено. Ортеґа так і не повернулася. Кадмін досі був на свободі. Сара досі була не викуплена, Кавахара досі тримала мене за яйця, а я досі не знав, чому було вбито Банкрофта.

І попри все це для цієї крихти тиші було місце.

«Беріть, що дають, і часом цього має бути досить.»

Мій погляд ковзнув за буруни. Океан позаду був чорний, таємничий і поступово зливався з ніччю майже біля берега. Важко було розгледіти навіть масивний силует перекинутого «Захисника вільної торгівлі». Я уявив собі, як Мері Лу Гінчлі летить униз і страхітливо б’ється об невблаганну воду, а тоді, зламана, прослизає під хвилі, щоб заховатися в засідці на морських хижаків. Як довго вона пробула там, перш ніж течії винесли те, що від неї залишилося, назад, до їй подібних? Як довго тримала її в себе темрява?

Мої думки безцільно скакали, а за амортизатор їм правило невизначене відчуття прийняття та благополуччя. Я уявив собі Банкрофтів старовинний телескоп, наведений на небеса та крихітні вогники, що були першими невпевненими кроками Землі за межі сонячної системи. Крихкими ковчегами, що несуть записані особистості мільйона піонерів і глибоко заморожені банки ембріонів, які, можливо, коли-небудь перечохлять їх на віддалених планетах, якщо обіцянка сяк-так зрозумілих марсіянських астрогаційних мап справдиться. Якщо ні, то вони дрейфуватимуть вічно, тому що всесвіт — це головно ніч і темний океан.

Здивувавшись власним роздумам, я зліз із огорожі й позирнув на голографічне обличчя над головою. Аншана Саломан володарювала над ніччю. Її примарний лик раз у раз поглядав на набережну, співчутливий, але не зацікавлений. Дивлячись на її зібране обличчя, легко було зрозуміти, чому Елізабет Елліотт так сильно хотіла досягти цих вершин. Я б віддав дуже багато за таку саму відсторонену зібраність. Я переключив увагу на вікна над закладом Елліотта. Там горіло світло, і в одному з них у мене на очах з’явився оголений жіночий силует. Я зітхнув, закинув бичок від своєї цигарки у водостік і сховався в лімузині. Хай Аншана стоїть на сторожі. Я навмання поклацав канали на розважальній платформі й дозволив бездумному потоку зображень і звуків одурманити мене до якогось напівсну. Ніч проходила довкола машини холодним туманом, і в мене з’явилося неясне відчуття, ніби я плину геть від вогнів оселі Елліоттів, до моря, порвавши швартови, і мене нічого не відділяє від обрію, на якому збирається буря…

Розбудив мене різкий стук у вікно. Я різко розвернувся і побачив, що надворі терпляче стоїть Трепп. Вона жестом попросила мене опустити вікно, а тоді нахилилася з широкою усмішкою.

— Кавахара щодо тебе мала рацію. Спати в машині, аби тільки в цього занурювана був секс. У тебе маячення священства, Ковачу.

— Стули пельку, Трепп, — роздратовано сказав я. — Котра година?

— Близько п’ятої, — вона скосила погляд уліво, звіряючись із чипом. — П’ята шістнадцять. Скоро світатиме.

Я насилу сів, відчуваючи на язиці присмак, що лишився від єдиної цигарки.

— Що ти тут робиш?

— Стережу тебе. Ми ж не хочемо, щоб Кадмін уколошкав тебе, поки ти ще не продав товар Банкрофтові, еге ж? Слухай, це що, «Шкідники»?

Я слідом за нею перевів погляд уперед, на розважальну платформу, яка досі показувала якийсь спортивний матч. Крихітні фігурки сновигали вперед-назад по сітчастому полю в супроводі ледь чутного коментарю. Коротке зіткнення двох гравців спровокувало радісні вигуки, подібні на комашиний писк. Мабуть, перш ніж заснути, я прикрутив звук. Вимкнувши платформу, я впевнився, що Трепп мала рацію. Ніч розрідилася до м’якого синього мороку, що наповзав на будівлі біля нас, наче пляма від відбілювача на темне тло.

— Значить, не фанатієш від них? — Трепп кивнула на екран. — Я колись не фанатіла, але це входить у звичку, якщо досить довго прожити у Нью-Йорку.

— Трепп, як ти в біса будеш мене стерегти, якщо ти засунула голову сюди й дивишся на екран?

Трепп кинула на мене ображений погляд і прибрала голову. Я виліз із лімузина й потягнувся на студеному повітрі. Вгорі досі сяяла Аншана Саломан, але світло над помешканням Елліотта не горіло.

— Вони полягали спати пару годин тому, — підказала Трепп. — Я подумала, що вони можуть тебе кинути, і перевірила, що там ззаду.

Я глянув на потемнілі вікна.

— Нащо їм мене кидати? Вона ж навіть не чула умов угоди.

— Ну, більшість людей, як