Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

фотокубу її чоловіка, як Райкер від мого попереднього чохла. Кавахара сказала, що новий чохол є сумісним, і він ідеально підходив під цей сумний опис. Тіло було жіноче, приблизно одного віку з оригінальним тілом Елліотт, але на цьому подібність закінчувалася. Якщо Айрін Елліотт була велика та світлошкіра, то цей чохол блищав, як вузька мідна жила за текучою водою. Обличчя з очима, схожими на розжарені вуглинки, та губами сливового кольору обрамляло густе чорне волосся, а тіло було струнке й тендітне.

— Айрін Елліотт?

Повернувшись у мій бік, вона невпевнено сперлася на адміністраторський стіл.

— Так. Хто ви?

— Мене звати Мартін Андерсон. Я представляю західний підрозділ «ДжекСол». Ми домовилися про ваше дострокове звільнення.

Вона трохи примружилась, оглядаючи мене з голови до ніг.

— Ви не схожі на програміста. Ну, крім костюма.

— Я — консультант з питань безпеки, прикріплений до «ДжекСол» у зв’язку з деякими проектами. Ми б хотіли, щоб ви виконали для нас певну роботу.

— Та невже? І не могли знайти нікого, хто виконає її дешевше? — вона обвела рукою все довкола себе. — Що сталося? Я прославилася, поки була на зберіганні?

— У певному розумінні, — обережно відповів я. — Можливо, було б добре, якби ми зараз розібралися з формальностями та пішли далі. На нас чекає лімузин.

— Лімузин? — почувши недовіру в її голосі, я вперше за той день усміхнувся. Вона підписала документ про остаточне звільнення, наче вві сні.

— Хто ви насправді? — запитала вона, коли лімузин опинився в повітрі. Здавалося, останні кілька днів мене питало про це дуже багато людей. Я вже й сам мало не почав над цим замислюватись.

Я дивився вперед, за навігаційний блок лімузина.

— Друг, — тихо сказав я. — Це все, що вам наразі потрібно знати.

— Поки ми ще нічого не почали, я б хотіла…

— Я знаю, — на цих словах лімузин накренився в небі. — Ми будемо в Ембері десь за півгодини.

Я не повернувся, але відчув ізбоку на своєму обличчі тепло її пильного погляду.

— Ви не з компанії, — рішучо промовила вона. — Компанії таким не займаються. Так не займаються.

— Компанії займаються всім, що дає прибуток. Не давайте своїм упередженням себе засліпити. Звісно, вони готові палити цілі села, якщо це вигідно. Але якщо потрібне людське обличчя, то вони готові створити людське обличчя й надягнути його.

— А ви і є таке людське обличчя?

— Не зовсім.

— Яку роботу ви хочете мені доручити? Щось незаконне?

Я витягнув з кишені циліндричний вірусний завантажувач і передав їй. Вона взяла його обіруч і з професійним інтересом оглянула ярлики. Мені здавалося, що це — перше випробування. Я витягнув Елліотт зі зберігання, бо тоді вона стане моєю так, як ніколи не стане хтось наданий Кавахарою чи взятий з вулиці. Але поза тим мені не було на що покладатися — хіба що на чуття та на слова Віктора Елліотта про вправність його дружини, і мене дещо бентежило те, в якому напрямі я дозволив розвиватися подіям. Кавахара мала рацію. Діяння доброго самаритянина можуть дорого обходитись.

— Отже, погляньмо. У вас тут вірус «Симультек» першого покоління, — говорила вона насмішкувато, повільно вимовляючи кожен склад. — Колекційна річ, практично релікт. І він у вас лежить у новітньому конверті швидкого застосування з протилокаційною оболонкою. Може, просто перестанете вимахуватись і скажете мені, що тут насправді? Ви ж плануєте запуск, так?

Я кивнув.

— Яка ціль?

— Віртуальний будинок розпусти. Під управлінням ШІ.

Нові вуста Елліотт розтулилися в беззвучному свисті.

— Звільнення?

— Ні. Ми будемо встановлювати.

— Встановлювати оце? — вона підняла циліндр. — То що це таке?

— Ролінґ-4851.

Елліотт різко віддала його мені.

— Це не смішно.

— А я й не хотів жартувати. Це сплячий варіант Ролінґа. Налаштований на швидке застосування, як ви дуже правильно зауважили. Активаційні коди у мене в кишені. Ми введемо Ролінґ в ШІ-базу даних будинку, впустимо коди, а тоді надійно її закриємо. Треба зробити дещо периферійне з системами моніторингу та трохи прибратись, але на цьому, по суті, все.

Вона з цікавістю поглянула на мене.

— Ви що, якийсь релігійний фанатик?

— Ні, — я всміхнувся. — Нічого подібного. Ви це можете?

— Залежить від ШІ. Маєте його характеристики?

— Не тут.

— Тоді я не можу вам сказати, хіба ні?

— Я сподівався, що ви так і скажете, — задовольнившись, я сховав циліндр. — Як вам новий чохол?

— Нормальний. Чому мені не можна було повернути власне тіло? Я буду набагато швидша у власному…

— Знаю. На жаль, на це я не здатен. Вам сказали, як довго ви пробули у сховищі?

— Хтось сказав, чотири роки.

— Чотири з половиною, — сказав я, позирнувши на бланки звільнення, які підписував. — Боюся, за цей час хтось уподобав ваш чохол і купив його.

— Ой.

Тут вона замовкла. Шок після першого пробудження в чужому тілі — ніщо порівняно з почуттями люті та зради, які з’являються від думки про те, що хтось десь ходить усередині вас. Це все одно що дізнатися про зраду партнера, але на рівні близькості, характерному для зґвалтування. І з цим, як і з обома цими видами насильства, нічого не можна вдіяти. До цього просто звикаєш.

Коли тиша затягнулася, я поглянув на її нерухомий профіль і прокашлявся.

— Ви впевнені, що хочете зробити це просто зараз? Ну, тобто поїхати додому.

Вона майже на мене не глянула.

— Так, я впевнена. Я маю доньку та чоловіка, які не бачили мене майже п’ять років. Думаєте, це, — вона показала на себе, — мене зупинить?

— Згоден.

На потемнілому узбережжі попереду з’явилися вогні Ембера, і лімузин почав спускатися. Я краєчком ока стежив за Елліотт і помітив, як вона починає нервувати. Потирає складені на колінах руки, закушує нижню губу в кутку нового рота. Вона видихнула з тихим, але цілком чутним звуком.

— Вони не знають, що я скоро приїду? — запитала вона.

— Ні, — коротко сказав я. Мені не хотілося обговорювати цю тему. — Контракт укладено між вами та західним підрозділом «ДжекСол». Ваших рідних він не стосується.

— Але ви влаштували мені зустріч із ними. Чому?

— Обожнюю родинні зустрічі.

Я вп’явся поглядом у потемнілу громаду розтрощеного авіаносця внизу, і ми мовчки сіли. Автолімузин розвернувся так, як того вимагали місцеві дорожні системи, та приземлився за пару сотень метрів на північ від агенції передачі даних «Елліотт». Ми плавно їхали прибережною дорогою під численними голограмами Аншани Саломан і бездоганно припаркувалися навпроти вузького фасаду. З-під дверей уже прибрали мертвий монітор, і вони були зачинені, але в офісі зі скляними стінами позаду горіло світло.

Ми вийшли й перейшли вулицю. Зачинені двері